Відносно
визначені норми поділяють на ситуаційні, факультативні, диспозитивні.Ситуаційні норми дають можливість вирішувати питання залежно від конкретних
ситуацій, що складаються в процесі здійснення влади народом України.
Факультативні норми поряд з основним варіантом передбачають факультативний.
Диспозитивні норми надають право обрання варіанта поведінки на власний розсуд,
якщо на це в законі немає конкретної заборони.
За сферою
дії ці норми бувають загальні та
локальні; за тривалістю дії — постійні та тимчасові. їх можна класифікувати також за органами, що
видають нормативні акти. Розрізняють норми, видані Верховною Радою України,
Президентом України, органами місцевого самоврядування.
Конституційно-правові
норми можна поділяти також за їх
юридичною силою.
Одним із
найважливіших у теорії конституційного права є питання конституційних відносин.
Виявлення характеру таких відносин, їх змісту та особливостей дає змогу
відмежувати конституційне право від інших галузей права, розкрити його
функціональне призначення.
Конституційні
відносини є результатом дії конституційно-правових норм, хоча це зовсім не
означає, що такі відносини виникають безпосередньо з цих норм: основою їх
виникнення є безпосередня практична діяльність суб'єктів конституційного
права.
Конституційно-правовими
називають суспільні відносини, урегульовані конституційно-правовими нормами.
Суб'єкти таких відносин наділяються взаємними правами та обов'язками згідно з
приписом конституційно-правової норми.
Найхарактернішими ознаками конституційно-правових відносин є такі:
— це найбільш суттєві суспільні відносини, які виникають
у сфері здійснення влади народом України (решта суспільних відносин
підпорядковані конституційним);
— це різновид політико-правових відносин; основним
предметом їх регулювання є політика, тобто та сфера життєдіяльності
суспільства, яка пов'язана з державною владою, з боротьбою різних політичних
партій і соціальних груп за завоювання та здійснення влади. Звідси їх особливий
імперативний характер, провідна роль у системі правових відносин. Вони
визначають зміст інших відносин, функціональне призначення яких — забезпечити
суверенітет народу України;
— їм властиве особливе коло суб'єктів, головною ознакою
яких є реалізація державно-владних повноважень в основному
шляхом нав'язування своєї волі.
Це, однак, не виключає можливості існування суб'єктів, які діють на паритетних,
рівноправних засадах;
— для них характерний особливий спосіб реалізації прав і
обов'язків учасників відносин. В одних випадках такі права та обов'язки
реалізуються безпосередньо в даному відношенні, в інших — через норми інших
галузей права, які
їх конкретизують. Такі норми характерні як для Конституції України, так і для
інших джерел конституційного права;
— вони виникають і реалізуються у сфері власне державної
діяльності як такої. Така діяльність є основною формою вияву повновладдя народу
України, що органічно поєднує в собі інститути безпосередньої демократії та діяльності
представницьких органів влади.
Конституційно-правові
відносини найчастіше класифікують за
їх суб'єктами. Розрізняють
суб'єкти конституційного права та суб'єкти конституційно-правових відносин.
Суб'єкт
конституційного права — це
встановлений конституційно-правовими нормами адресат (носій), який може мати
юридичні права та нести відповідні обов'язки. Він має конституційно-правову
правоздатність або дієздатність.
Правоздатність — це здатність фізичної (юридичної)
особи бути носієм громадянських прав і обов'язків, які допускаються правом
даної країни. Дієздатність громадянина (юридичної особи) — це його здатність
своїми діями набувати та здійснювати громадянські права, створювати для себе
громадянські обов'язки й виконувати їх.
Суб'єкт
конституційно-правових відносин реалізує
в них свою конституційно-правову правоздатність. У конституційно-правових
відносинах беруть участь різні суб'єкти; це обумовлено багатством змісту таких
відносин. Вони мають багато спільного із суб'єктами інших відносин: певний
статус, відповідну право-дієздатність, механізм реалізації своїх повноважень
тощо. Разом з тим їм притаманний ряд специфічних ознак, які виокремлюють їх із
системи інших суб'єктів, визначають їх місце та роль у сфері суспільних
відносин. Це обумовлено змістом і значенням таких відносин: вони є відносинами
влади, тому їх суб'єкти займають особливе місце з огляду на те, що вони
здійснюють таку владу, наділені винятковими повноваженнями, їх дії та вчинки в
переважній більшості мають владно-імперативний характер.
Специфіка
деяких суб'єктів цих відносин полягає в тому, що вони є учасниками лише
конституційно-правових відносин і не можуть бути суб'єктами інших правових
відносин (це стосується, наприклад, територіальних утворень). Переважна ж
більшість суб'єктів є учасниками як конституційно-правових, так і інших
відносин, причому стрижнем статусу цих суб'єктів є конституційно-правовий
статус.
Суб'єктами конституційно-правових
відносин є:
— український народ як сукупність громадян різних національностей,
якому належить уся повнота влади на території держави, корінні народи й
національні меншини;
—
громадяни
України, особи без громадянства, біженці;
—
Українська
держава (Україна як держава);
—
органи
державної влади України;
—
народні
депутати та посадові й службові особи;
—
політичні
партії та громадські організації;
— територіальні громади, органи та інші суб'єкти місцевого
самоврядування;
— адміністративно-територіальні одиниці, передбачені
Конституцією й законами України;
— державні та інші підприємства, установи й організації,
навчальні й інші державні, комерційні та приватні заклади.
Суб'єктами
конституційно-правових відносин можна вважати також виборчі комісії, загальні
збори громадян за місцем проживання, постійні комісії місцевих рад, асоціації
депутатів.
Суб'єкти
конституційно-правових відносин у відповідності до наданих їм юридичних прав і
обов'язків виконують певні дії, завдяки яким виникають відповідні
конституційно-правові відносини, тобто об'єкти
таких правовідносин. Це певні
дії, особисті, соціальні чи державні блага, які безпосередньо задовольняють
інтереси й потреби суб'єктів цих відносин і з приводу яких їх учасники
вступають у ці відносини та здійснюють свої суб'єктивні конституційні права й
обов'язки. Згадані об'єкти можуть бути матеріальними та нематеріальними.
Матеріальними
об'єктами конституційно-правових відносин є:
— політичні блага — конституційний лад, суверенітет, влада
народу, державна влада, громадянство, депутатський мандат, посада,
територіальна цілісність тощо;
— дії вповноваженого суб'єкта (парламенту, Президента
України, народного депутата тощо);
— дії зобов'язаних суб'єктів (підпорядкованих органів
державної влади, суб'єктів правовідносин, щодо яких прийняте відповідне
рішення Конституційного Суду України);
— речі та інші майнові й духовні блага (власність,
засоби виробництва, предмети споживання, гроші, цінні папери, податки, збори,
інтелектуальна власність, наукові й літературні твори, образотворче мистецтво
тощо);
— поведінка суб'єктів конституційно-правових відносин;
— результати поведінки суб'єктів таких відносин;
— природні об'єкти.
Нематеріальними
об'єктами конституційно-правових відносин є:
— особисті
нематеріальні блага людини та громадянина (життя, здоров'я, честь, гідність);
—
певні
соціальні властивості й риси об'єднань, спільнот;
—
духовні
цінності.
У
більшості випадків підставою для виникнення, зміни та припинення
конституційно-правових відносин є дії чи акти як результат таких дій.
Серед
матеріальних об'єктів конституційно-правових відносин провідна роль належить
загальнонародним і загальнодержавним об'єктам.
У
конституційному праві часто вживається поняття юридичного факту — таких життєвих обставин, з якими норми права
пов'язують виникнення, зміну чи припинення правових відносин. Особливості
конституційно-правових фактів обумовлені тими суспільними відносинами, які
потрапляють у сферу дії конституційно-правових норм. Такі факти спричиняють
виникнення, зміну чи призупинення правовідносин, що існують у процесі
реалізації повновладдя народу України.
Відомо,
що кожна наука має певну сукупність джерел. Джерела права — це форма існування правових норм, яка перетворює
право в об'єктивовану реальність.
Світова
практика знає чимало джерел права. Це акти, документи, традиції, правові (у
тому числі конституційні) звичаї, правові прецеденти. У більшості випадків вони
складають систему джерел
права (галузі права).
Україна
також має глибинні історичні джерела конституційного права, але їхні генезис і
особливості науковці оцінюють по-різному [91].
Джерела
конституційного права закріплюють найважливішу сферу політико-правових
відносин, які виникають у процесі здійснення народовладдя. Це обумовлює
багатство змісту таких джерел,
оскільки народовладдя надзвичайно складний комплекс економічних, політичних,
соціальних, соціально-психологічних та інших відносин.
Одна з
особливостей джерел конституційного права полягає в тому, що значна їх частина
має політичний характер, бо це найбільш політизована галузь національної
правової системи.
Важливою
ознакою джерел конституційного права є їх вольовий характер. Державна воля,
яка матеріалізується у правових актах, — надзвичайно складне суспільне явище.
Тут переплітаються матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та інші
фактори.
Що
значить втілити волю в закон? У загальному вигляді це означає надати конкретній
волі загальнообов'язкового характеру, втілити її в правовому акті, який, у разі потреби,
охороняється силою держави.
Джерела
конституційного права є результатом правотвор-чості державних органів і безпосереднього
творення права самим народом,
причому така правотворчість має особливий характер,
оскільки вона закріплює
найважливіші відносини — відносини влади.
Джерела
конституційного права мають комплексний характер, оскільки об'єднують і матеріальні, і процесуальні
норми. Конституційне право не має "паралельної" галузі, як це властиво
цивільному чи кримінальному праву. У конституційному праві матеріальні і
процесуальні норми об'єднуються в одному акті, що обумовлено насамперед вимогами законодавчої
техніки.
Множинність
конституційних відносин і різноманітність їх об'єктів обумовлюють різні види
правових приписів, а відтак — різноманітність видів джерел конституційного права.
1. Конституція України — основне джерело конституційного права України,
найважливіший політико-правовий документ України.
2. Закони в
широкому розумінні — встановлені державою загальнообов'язкові правила. У
юридичному значенні закон — це нормативно-правовий акт, прийнятий
представницьким органом законодавчої
влади чи шляхом безпосереднього волевиявлення народу (референдумом), що
регулює найважливіші суспільні відносини й має найвищу юридичну силу в системі
законодавства України. Розрізняють конституційні (органічні) закони і закони
звичайні.
Конституційні
закони — особливі нормативно-правові акти в системі українського законодавства,
які за політико-правовим змістом, предметом правового регулювання та юридичною
силою посідають особливе місце після Конституції, органічно розвивають і
продовжують її. Вони є своєрідними супутниками Конституції та входять до
системи конституційного законодавства. їх спорідненість із Основним Законом полягає
в тому, що в Конституції є безпосередня вказівка на необхідність прийняти
той чи інший закон,
який має розвинути
ту чи іншу статтю.
За порядком прийняття, структурою, формою та іншими
ознаками конституційні закони в Україні нічим не відрізняються від звичайних.
Для
конституційних законів характерна комплексність. Вони вбирають у себе норми багатьох галузей права. Типовим
прикладом такого закону є закон про громадянство України, який містить норми
конституційного, цивільного, сімейного, міжнародного права.
3.
Регламент Верховної Ради України
як процесуальний нормативний акт фіксує
правову регламентацію
порядку діяльності
Верховної Ради
України. Регламент — похідний від Конституції
акт, який приймається
на її
основі, конкретизує її положення, забезпечує перехід норм Конституції
зі "статики" в "динаміку". Конституція визначає основи
організації й діяльності парламенту, встановлює вихідні положення парламентських
процедур. Вона не може бути перевантажена процедурними нормами, тому їх
розміщують в регламенті, який конкретизує конституційні приписи в певних межах.
4.
Акти
Всеукраїнських референдумів. Референдум
— це безпосереднє волевиявлення
народу, спрямоване на встановлення, зміну чи скасування правових норм. Це
спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів, інших рішень
з важливих питань загальнодержавного й місцевого значення. Референдум —
особливий вид правотворчості, коли верховним законодавцем, творцем права
виступає народ, минаючи представницькі та інші органи влади.
5.
Акти
Конституційного Суду України можуть
містити конституційно-правові норми. Ідеться про ті рішення, які приймаються
з питань невідповідності нормативно-правових актів, що містять норми
конституційного права, Конституції й законам України та визнаним Україною міжнародним актам.
6.
Акти
реалізації делегованих повноважень.
7.
Укази
Президента України.
8.
Акти
Кабінету Міністрів України.
Однією з
кваліфікаційних ознак конституційного права є інститут конституційної (державно-правової)
відповідальності. Конституційна відповідальність — особливий вид соціальної
відповідальності. Вона має складний політико-правовий характер і настає за
конституційне правопорушення (делікт). Така відповідальність виражається в
особливих негативних наслідках для суб'єкта конституційного правопорушення. Суб'єктами
конституційної відповідальності можуть бути вищі посадові особи й органи
державної влади. Формами (санкціями) конституційної відповідальності є відміна
чи припинення антиконституційного акта, усунення від посади в порядку
імпічменту, визнання виборів чи результатів референдуму недійсними, офіційне
визнання роботи державних органів, вищих посадових осіб незадовільною (у тому
числі й шляхом висловлення вотуму недовіри уряду), дострокове розформування
підзвітного органу.
Конституційне
правопорушення (делікт) — винна
поведінка суб'єкта конституційного права, яка порушує норми конституційного
права й не являє собою при цьому ні кримінального, ні адміністративного, ні
цивільного, ні дисциплінарного правопорушення. Делікт є підставою для настання
конституційної відповідальності.
За
сучасних умов конституційна відповідальність набуває особливого значення, що
зумовлено характером політичних, економічних та інших процесів у нашій країні.
Широка полі-тизація мас, кардинальна перебудова всіх ешелонів влади, поворот
до демократичних, прогресивних
відносин і, нарешті, проголошення й розбудова державної незалежності України
владно диктують необхідність створення нових механізмів забезпечення
реалізації повновладдя народу України. Одним із таких інститутів і є
конституційна (державно-правова) відповідальність.
Конституційній
відповідальності властивий політичний
характер. І це
цілком закономірно, оскільки конституційні відносини пов'язані з такими
соціальними явищами, як влада, народ, держава, нація, політика. Це виразно
спостерігається на рівні конституційного регулювання, у ході якого дуже великою
є ціна відповідальності, оскільки
в ній реалізуються інтереси суб'єктів конституційних відносин. Ось чому
відповідальність депутата чи державних органів якісно відрізняється від
"звичайної" юридичної відповідальності.
З іншими
видами відповідальності конституційну відповідальність споріднюють такі
ознаки, як санкції та можливість у необхідних випадках застосовувати такий
спонукальний чинник, як примус. Вказівки на можливість
застосування
в необхідних випадках таких санкцій містяться чи не в кожному джерелі
конституційного права.
Особливістю
конституційної відповідальності є й те, що у багатьох випадках вона детально не
конкретизується. Часом законодавець лише вказує на можливість такої відповідальності.
Як засіб
забезпечення приписів правових норм конституційна відповідальність втілюється
в життя двояко:
1)
безпосередньо
в межах конституційних правовідносин;
2)
через
норми інших галузей права. Конституційна відповідальність буває двох видів:
1) ретроспективною, тобто відповідальністю за минуле;
2)
позитивною
— відповідальною поведінкою, відповідальним ставленням особи (органу) до своїх
обов'язків, належним виконанням своїх обов'язків, підзвітністю, юридичною
компетентністю.
У сфері
конституційних відносин домінує саме позитивна відповідальність, а
ретроспективна відіграє роль допоміжної, хоча далеко не другорядної
відповідальності.
Підставами
відповідальності за конституційним правом є нормативні та фактичні умови.
Нормативна умова передбачає лише можливість юридичної відповідальності, а фактичною
вона стає за наявності юридичних фактів.
Підставами
позитивної відповідальності є виконання суб'єктом конституційних відносин
певних функцій. Так, державний орган, посадова особа несуть відповідальність з
огляду на те, що до цього зобов'язує їх статус. Підставами такої відповідальності
можуть бути бездіяльність посадової особи, не-досягнення поставлених цілей і
завдань, неефективна робота певних органів тощо.
Ретроспективна
відповідальність настає лише тоді, коли для цього є нормативна основа, тобто
пряма вказівка в законі. Фактичною підставою відповідальності в
ретроспективному плані є вчинення правопорушення.
Об'єктом
правопорушення за конституційним правом є ті відносини, які регламентуються
нормами цієї галузі права. Сутність даних відносин полягає в тому, що це
найбільш важливі, фундаментальні відносини, в основі яких лежать ідеї та
практика повновладдя народу України. Ось чому об'єктом правопорушення можуть бути владовідносини
у сфері
реалізації прав
і свобод громадян, видання актів
державних органів,
виборчих
прав громадян тощо.
У
конституційному праві важливим є поняття конституційного законодавства.
Створення будь-якого нормативно-правового акта — надзвичайно важлива ділянка роботи тих пра-вотворчих
структур, що забезпечують реалізацію державної волі українського народу, у якій
концентруються об'єктивні вимоги економічного, політичного та національного
розвитку суспільства.
Правотворчість
реалізується через відповідні демократичні принципи: широке залучення
громадськості до розробки проектів правових актів, гласність, науковість,
високий професійний рівень, законність (конституційність), обґрунтованість,
узгодженість, наступність.
Результатом
правотворчості є різноманітні правові акти, у тому числі такі, які є джерелами
конституційного права. Процедура їх розробки й прийняття далеко не однакова.
Зупинимося
на короткій характеристиці процедури підготовки та прийняття основних джерел
конституційного права —
законів.
Законотворчість
є засобом реалізації повноважень відповідних суб'єктів конституційно-правових
відносин. Вона передбачає комплекс різноманітних дій: визначення основних питань,
що потребують законодавчого закріплення; установлення мети правового
регулювання; вибір форми правових актів, їх облік; створення умов для їх реалізації
тощо.
Законодавчий
процес — це така послідовність стадій, при проходженні яких народжується
законодавчий акт. Це такі стадії:
—
законодавчої
ініціативи;
—
офіційної
підготовки проекту;
—
обговорення
законопроекту;
—
прийняття
закону;
—
оприлюднення
закону.
Право
законодавчої ініціативи — це право суб'єктів конституційно-правових відносин
виносити законопроект на розгляд Верховної Ради згідно з передбаченою
процедурою або пропозиції щодо прийняття законів.
|
