НАУКА - дальше 1-2

Устав Володимира Мономаха містить норми, що регулювали питання боргових зобов'язань і кабальних відносин, соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства, діяльність судово-адміністративного апарату, деяких інших посадових осіб і судочинство, правове становище суспільства. В Уставі Володимира Мономаха було зроблено перші кроки щодо визначення правового статусу жінки.

2. Акти Гетьманської держави. Гетьманські статті XVII ст. — документи державно-правового характеру, котрі визначали суспільно-політичний устрій Української держави — Гетьманщини — та порядок її васальних відносин з Росією. Це березневі статті Б. Хмельницького (1654 р.), Переяславські статті Ю. Хмельницького (1659 р.), Батуринські та Московські статті І. Брюховецького (1663, 1665 р.), Глухівські статті Д. Многогрішного (1669 р.), Конотопські та Переяславські статті І. Са-мойловича (1672, 1674 р.), Коломацькі статті Івана Мазепи (1687 р.), Решетилівські статті Івана Скоропадського (1709 р.). Сюди необхідно віднести й Гадяцький трактат 1658 р. — угоду гетьмана І. Виговського з польсько-шляхетським урядом про унію України з Польщею та Литвою, договори зі Швецією й Туреччиною.

3. Конституція Пилипа Орлика, або "Бендерська конституція", прийнята на емігрантській Козацькій раді в м. Бендери 5 квітня 1710 р. одночасно з обранням на гетьмана П. Орлика. Повна її назва — "Пакти і Конституції прав і вольностей війська Запорізького". Декларативні положення цієї Конституції мають для нас значення як маніфест "мазепинського" руху, програма борців за українську незалежність початку XVIII ст. Серед її постулатів необхідно виокремити такі: — державна незалежність України; — православна віра як державна релігія; — вічність і недоторканність установлених кордонів; — затвердження шведської протекції над Україною (фактично союзу двох держав); — необхідність установлення дружніх і союзних відносин з Кримським ханством. Конституція визначала нову форму існування держави — правову. У ній уперше зафіксовано устрій козацької держави. Кажучи сучасною мовою, в Україні встановлювалася парламентська республіка, основою якої мало стати загальне виборче право, виборність усіх цивільних і військових посад і принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Законодавчі функції повинен був виконувати парламент у складі генеральної старшини, цивільних полковників (з урядниками та сотниками генеральних радників від полків і послів від Низового Війська Запорізького. Парламент вирішував справи державної ваги. Питання для обговорення в ньому формулював і вносив гетьман. Парламент збирався тричі на рік — на Різдво, Великдень і Покрову. Усі парламентарі присягали на вірність державі. Найвищу виконавчу владу уособлював гетьман разом з генеральною старшиною, місцеву адміністрацію — полковники з полковими старшинськими радами, полковими радами з міськими підскарбіями та нижчою адміністрацією. Судові функції належали Генеральному Суду, уповноваженому розглядати всі судові справи державної ваги. На жаль, положення цього документа не були реалізовані, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.

4. Акти середини XIX — початку XX ст. До них необхідно віднести "Начерки Конституції Республіки" Г. Андрузького — члена Кирило-Мефодіївського братства, підготовлені в 1846— 1847 рр., проект Конституції України під назвою «Проэктъ основаній устава украинскаго общества "Вольный Союзъ" — "Вільна спілка"», розроблений у 1884 р. видатним українським ученим і політичним діячем Михайлом Драгомановим; конституційний проект М. Грушевського, викладений у статті "Конституційне питання і українство в Росії", опублікованій у 1905 р. У цій статті М. Грушевський детально розробив механізм національно-територіальної децентралізації Російської імперії, обґрунтував повноваження та юридичну базу самоврядних областей, висловив пропозицію щодо формування влади автономно-територіальних областей, обговорив питання стосовно місцевого громадського самоврядування. До цих актів необхідно віднести також варіант конституційного проекту «Основний закон "Самостійної України"» М. Міхновського (1905 р.), у якому вже не згадується Росія, а в основу покладено принцип побудови вільної, непідлеглої самостійної держави України. Передбачалося встановлення президентської республіки з обраним загальними виборами парламентом, який мав бути противагою владі президента. Парламенту мала належати законодавча влада, а виконавчу владу повинен був обіймати президент, обраний усім народом терміном на 6 років. У спеціальному розділі проекту проголошувалися права людини.

5. Акти періоду відродження Української держави (1917— 1920рр.). До них слід віднести Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 р., Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 9 (22) січня 1918р., Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 р., Конституцію Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР) "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії" від 13 листопада 1918 р., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920 р. та ін. Серед цих та інших конституційно-правових актів періоду 1917—1920 рр. чільне місце, безумовно, посідає Конституція УНР, яка юридично оформила відродження державності України. Це був прогресивний на той час документ, принципові положення якого зводились до такого:

1) Україна є суверенною, самостійною та ні від кого не залежною державою;

2) уся влада в УНР належить народові України;

3) за формою правління УНР є парламентською республікою, верховний орган влади якої — Всенародні збори;

4) за формою державного устрою УНР — унітарна держава з широким місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади в якій базується на дотриманні принципу децентралізації;

5) взаємовідносини людини з Українською державою будуються відповідно до принципів ліберальної (Європейської) концепції прав людини;

6) організація державної влади базується на засадах принципу розподілу влад: — органом законодавчої влади проголошуються Всенародні збори, які формують інші гілки влади; — вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів; — вищим органом судової влади є Генеральний Суд УНР. У зв'язку з державним заколотом гетьмана Павла Скоропадського положення Конституції УНР 1918 р. не були реалізовані. За часів гетьманату діяли тимчасові конституційні закони, основним серед яких був закон "Про тимчасовий державний устрій України" від 29 квітня 1918 р. Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повстання, очолюваного Директорією, відкрило поле для подальшого конституційного розвитку України. Велику роль для відновлення конституційних засад УНР відіграла Декларація Української Директорії від 13 грудня 1918 р., відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою, скасовувалися всі закони та постанови гетьманського уряду, спрямовані "проти інтересів трудящих класів", поновлювалася дія демократичних принципів, проголошених Центральною Радою в її Універсалах. В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) було прийнято ще два конституційних акти: "Закон про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в Українській Народній Республіці" та Закон "Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки". У них проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою та Радою Народних Міністрів на засадах поділу влад. Значний внесок у розвиток українського конституціоналізму зробив учений-правник Отон Ейхельман, який тривалий час працював доцентом, професором, завідувачем кафедри, деканом юридичного факультету Університету ім. Святого Володимира в Києві, брав участь у міському правлінні міста, в українському державному будівництві. Він розробив проект виборчого закону, проект Конституції України та "Програму для складання повного зводу законів для звільненої України".

6. Акти радянського періоду Української державності (1919— 1990 рр.). У період радянської державності в Україні було прийнято чотири конституції — 1919, 1929, 1937, 1978 р. Усі вони відповідали конкретно-історичному етапові розвитку держави, але разом з тим мали спільні риси: проголошували народовладдя та об'єднання всієї повноти влади в руках рад у центрі та на місцях; закріплювали перелік демократичних прав, скасування приватної власності й інші так звані соціалістичні "надбання". З формально-юридичного боку ці конституції відзначалися демократизмом, чіткістю формулювань і соціальними гарантіями, які забезпечували їм певний авторитет у світі. Але для них характерною була декларативність багатьох положень, абсолютний пріоритет держави над особистістю, закріплення однопартійної командно-адміністративної системи. Суттєво обмежувала конституційні права України вимога відповідності Основного Закону України Конституції СРСР. 7. Акти новітнього конституційного процесу в Україні (1990— 1996рр.). Цей процес пов'язують з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де утверджувалося здійснення українським народом його невід'ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади й правового статусу людини та громадянина. Першим етапом цього процесу вважають період 16 липня 1990 р. — 26 жовтня 1993 р., у ході якого: — було утворено Конституційну комісію в складі 59 осіб під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука; — Верховною Радою України 19 червня 1991 р. було розроблено та схвалено Концепцію нової Конституції України; — на основі Концепції Комісія підготувала проект Конституції України, останній варіант якого датується 26 жовтня 1993 р. Паралельно з цим до Конституції Української РСР вносилися зміни й доповнення відповідно до положень Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Після 26 жовтня 1993 р. у зв'язку з загостренням політичної ситуації, що відобразилось у протистоянні різних гілок влади, конституційний процес фактично припинився. Другий етап цього процесу тривав від 10 листопада 1994 р. (після завершення дострокових парламентських і президентських виборів) до 8 червня 1995 р. Він характеризується відновленням конституційного процесу. Верховна Рада України 10 листопада 1994 р. затвердила новий склад Конституційної Комісії, співголовами якої стали Президент України Л. Кучма та Голова Верховної Ради України О. Мороз. Завершився цей етап укладанням Конституційного договору між Президентом України та Верховною Радою України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України". Третій етап новітнього конституційного процесу (8 червня 1995 р. — 28 червня 1996 р.) характеризується істотними особливостями, які рідко трапляються в конституційній практиці, а саме: — створенням робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України в липні 1995 р. з числа фахівців у галузі конституційного права; — створенням Конституційною комісією України на своєму засіданні 24 листопада 1995 р. Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України з числа членів Конституційної комісії (фактично для доопрацювання проекту, поданого першою Робочою групою); — схваленням Конституційною комісією України проекту Конституції, представленого Робочою групою, і передачею його разом із зауваженнями та пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд Верховної Ради України; — створенням Верховною Радою України 5 травня 1996 р. Тимчасової спеціальної комісії для доопрацювання проекту Конституції України; — колективним обговоренням 27—28 червня 1996 р. на пленарному засіданні Верховної Ради України (упродовж майже доби) статей проекту Конституції України та прийняттям нової Конституції України кваліфікованою більшістю голосів; — завершальним редагуванням тексту Конституції апаратом Верховної Ради України та урочистим підписанням тексту Конституції України Президентом України та Головою Верховної Ради України 12 липня 1996 р. Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті. У преамбулі зазначаються цілі прийняття Конституції.

Розділ I "Загальні засади" містить статті, що визначають основи суспільного ладу, державного ладу, громадянства, положення, які стосуються суверенітету України, соціального захисту її громадян, національної та екологічної безпеки, а також статті, що виражають державну символіку (статті 1—20).

Розділ II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" містить норми, що визначають головні особисті, політичні, економічні, соціальні права та свободи громадян України й гарантії їх реалізації, а також обов'язки громадян перед державою й суспільством (статті 21—68).

Розділ III "Вибори. Референдум" присвячений регулюванню порядку здійснення та проведення таких основних форм народного волевиявлення, як вибори та референдум (статті 69—74).

Розділ IV "Верховна Рада України" закріплює порядок утворення та роботи єдиного органу законодавчої влади — Верховної Ради, її склад, компетенцію, а також статус народного депутата України (статті 75—101).

Розділ V "Президент України"містить норми, що регулюють правове становище Президента України, порядок його обрання, компетенцію, умови припинення його повноважень. Цей розділ також закріплює норми, що визначають порядок формування та функції Ради національної безпеки і оборони України (статті 102—112).

Розділ VI "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади" присвячений порядку утворення, діяльності та компетенції уряду України, місцевих державних адміністрацій, а також порядку припинення повноважень цих органів (статті 113—120).

Розділ VII "Прокуратура" закріплює завдання та структуру органів прокуратури (статті 121—123).

Розділ VIII "Правосуддя" містить норми, що регулюють порядок утворення й функціонування органів правосуддя та визначає статус суддів (статті 124—131).

Розділ IX "Територіальний устрій України" закріплює принципи та систему адміністративно-територіального устрою України (статті 132, 133).

Розділ X "Автономна Республіка Крим" містить норми, що визначають становище цієї республіки, її компетенцію, основи взаємовідносин між Україною та Автономною Республікою Крим, повноваження органів цієї республіки (статті 134—139).

Розділ XI "Місцеве самоврядування" містить норми, що визначають систему органів місцевого самоврядування, їх склад, статус депутатів, а також повноваження цих органів (статті 140—146).

Розділ XII "Конституційний Суд України" визначає склад і повноваження Конституційного Суду, встановлює гарантії незалежності та недоторканності суддів (статті 147—153). Розділ XIII "Внесення змін до Конституції України" встановлює порядок подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін і доповнень до Конституції та порядок їх розгляду (статті 154—159).

Розділ XIV "Прикінцеві положення" вказує, що Конституція України набуває чинності з дня прийняття. День прийняття Конституції України є державним святом — Днем Конституції України (статті 160, 161).

Розділ XV "Перехідні положення"закріплює положення щодо чинності діючого законодавства в частині, що не суперечить Конституції України, та порядок вирішення інших питань, що виникли у зв'язку з прийняттям нової Конституції України (14 пунктів). Розрізняють поняття здійснення, реалізації, дотримання, виконання, використання та застосування Конституції. Здійснення Конституції в цілому, її окремих норм — це досягнення конституційних цілей та інтересів шляхом право-творчої діяльності суб'єктів конституційного права. Реалізація — це перетворення, втілення конституційних норм у фактичній діяльності організацій, органів, посадових осіб і громадян. Дотримання норм Конституції означає утримання від заборонених нею дій. Виконання конституційних приписів — обов'язкове здійснення передбачених законом тих чи інших дій. Норми конституції реалізуються також шляхом їх використання — здійснення учасниками конституційних відносин дозволених нормами права дій, здійснення ними своїх прав. У таких випадках реалізуються вповноважувальні норми, які закріплюють основні права та свободи громадян, повноваження державних органів. Використання конституційних норм можливе також через тлумачення чинного законодавства. Застосування — один із видів реалізації конституційних норм, де є чітко визначений адресат: органи державної влади, посадові особи та ін. Застосування права — державно-владна діяльність щодо вирішення конкретних юридичних справ уповноваженими суб'єктами. Реалізується вона шляхом прийняття акта, який індивідуалізує та конкретизує загальнообов'язковий правовий принцип. Без акта застосування немає чіткої форми реалізації конституційних норм. За поданою вище класифікацією конституцій Конституція України є формальною, постійною, демократичною, республіканською, унітарною, змішаною, прийнятою парламентом, кодифікованою.

onli-films.at.ua	Главная Регистрация Вход

Приветствую Вас Гость \| RSS

Среда, 09.07.2025, 19:52