1. Права
участі у публічній владі, наприклад право виборів у законодавчі
установи, в органи місцевого самоврядування, право бути присяжним засідателем
тощо, є типовими публічними правами. Здійснення їх пов'язане з уявленням про
суспільне благо, загальний інтерес та ін. Щодо приватного інтересу суб'єкта,
то, на думку Л. Петражицького, вони є відхиленням від правового розпорядження.
Отже, відшукувати в цих юридичних інститутах приватних повноважень не
доводиться.
2.
Обов'язки
громадян стосовно держави, наприклад
військова повинність, трудова повинність, можуть переплітатися з правами або
водночас бути правом. Наочним прикладом є обов'язок і право бути присяжним
засідателем 1. Обов'язкам громадян відповідають права певних
посадових осіб і представників державної влади, які повинні стежити за виконанням
наведених обов'язків.
3.
Права
громадян на послуги з боку держави. Конструкція
таких правовідносин залежно від обставин може бути різною. Часто діяльність
держави у цій сфері набуває приватноправових форм. Іноді юридична природа
певного інституту є спірною, і його відносять то до публічного, то до
приватного права. Наприклад, до цього вдається, розглядаючи питання державного
страхування робітників, В. Євтіхієв [51]. Він зазначає, що відповідні інститути складаються з
багатьох правовідносин. З одного боку, це права застрахованих на порушення
питання про призначення пенсії або допомоги у відповідних установах (страхових,
лікарняних та інвалідних касах). Ці права не можна ні в якому разі вважати
особистими, приватними. Їх здійснення пов'язане з уявленням про благо
соціальної групи, заради якого і запроваджено спеціальну публічну службу —
державне соціальне страхування. Наведені права зумовлюють не обов'язок установи
(каси) задовольнити інтереси заявника, а обов'язок розглянути справу стосовно
закону й обставин. Аналогічно діє право позову в цивільному суді, що теж є
публічним суб'єктивним правом. Оскільки ці права (право позову, право на
порушення справи про призначення допомоги або пенсії) є необхідним елементом у
діяльності цивільного суду, органу соціального страхування, їх також можна
розглядати як права участі у здійсненні державних функцій управління і суду.
Отже, вони можуть бути віднесені до групи публічних суб'єктивних прав,
заснованих на активному статусі громадянина.
Інша річ — домагання призначеної пенсії чи допомоги.
Право на одержання призначеної пенсії не пов'язане ні з якими уявленнями про
благо або інтереси соціальної групи, тобто це особисте, приватне право. Звідси
випливає, що державне соціальне страхування можна розглядати як інститут, що не
належить цілком ні до публічного, ні
1Див.
теорію правообов'язку в статті В. Дурденевського "Правовая эволюция
воинской повинності"
( Русская мысль, 1914).
до приватного права. Проте
панівна на
початку ХХ ст. теорія публічного права виходила
з того, що більшість інститутів (організація, компетенція, функціонування
установ тощо) належить до публічного права.
4. Права громадянина
на невтручання
державної влади у сферу наданої йому свободи (права цивільної свободи). Вони
визначають певні межі втручання представників державної влади у сферу, визнану
невід'ємним надбанням особи. До неї належать свобода совісті, свобода друку
тощо. Правам цивільної свободи відповідають негативні обов'язки агентів та
органів держави утримуватися від відповідних зазіхань.
Юридична природа прав цивільної свободи є спірною.
Дехто з цивілістів того часу взагалі заперечували за ними властивості
суб'єктивних прав і вважали їх рефлексом об'єктивного права, тобто юридично
порожнім місцем, в якому воля індивіда забезпечується тим, що державна влада
діє відповідно до порядку, встановленого нормами права. Проте ця точка зору є
неправомірною. Права цивільної свободи розглядаються тільки з погляду відносин
між індивідом і державою й ізолюються від інших прав індивіда. Тим часом
зіставлення з іншими правами
свідчить, що, по-перше, вони є такими самими особистими правами, як і всі
приватні права, а, подруге, їх не можна відокремити від відповідних приватних
суб'єктивних прав.
Дійсно, що становить собою свобода совісті? Право гарантує
громадянинові невтручання держави у справи його совісті, у сферу його
релігійного і морального життя. Але право гарантує захист суб'єкта не тільки
від зазіхань державної влади, а й від посягань з боку приватних осіб. Тиск на
чужу совість приватною особою може спричинити відповідний позов для охорони
порушеного приватного суб'єктивного
права. Отже, суб'єкту права забезпечується сфера особистого розсуду. Людина
вільна дотримуватися будь-якої віри, не рахуючись аніскільки з благом
соціальної групи. Припустимо, що існує послідовний атеїст, переконаний
водночас, що релігія соціально доцільна. Це не обмежує його ні найменшою мірою
і не змушує думати всупереч його переконанню. Таким чином, свобода совісті є
приватним правом. Право свободи совісті — абсолютне, тобто звернене своєю
забороною до кожного, у тому числі до державної влади та її представників.
Іншим прикладом є право приватної власності. Фахівцям з публічного права доводиться відносити приватну власність до публічних прав, оскільки конституції зазвичай
вказують на її недоторканність
нарівні з іншими цивільними свободами [48]. Це свідчить про двоїстість права власності, що
складається з публічно-суб'єктивного та приватно-суб'єктивного права. Але
набагато правильніше розглядати право власності як єдине абсолютне право,
звернене проти всіх і кожного, у тому числі проти держави. Аналогічного
висновку можна дійти стосовно інших свобод громадянина, наприклад свободи
підприємництва (на той час промислу) тощо.
Отже, права цивільної свободи варто розглядати як вияв
певних приватних прав. Така точка зору висловлювалася й у юридичній літературі1,
але не завжди з достатньою чіткістю. Панівною вона не стала. Віднесення цих
прав до публічного права зумовлене історичним розвитком. Їх потрібно було
наполегливо відвойовувати у державної влади. Головна небезпека для них завжди
була з боку держави. Питання про гарантії цих прав належить до сфери публічного
права [189; 201; 208].
Індивідуалізм приватного права. Однією з ознак приватного права вважався його індивідуалізм,
тобто приватноправовий індивідуалізм. Зокрема, це поняття розглядається у
працях І. Покровского, в огляді А. Нольде "Очередные вопросы в литературе гражданского права" [142]. Мається на увазі, що приватне право надає своїм
суб'єктам свободу здійснення права в певному напрямі. Суб'єкт права
є також суб'єктом цілепокладання.
Він сам вибирає цілі, заради яких бажає діяти. Вони йому не нав'язуються
ззовні, як це має місце у сфері права публічного. Отже, індивідуалізм
приватного права полягає в тому, що самому суб'єктові надано право визначення
цілей, яких він бажає досягати шляхом здійснення свого права.
Приватне право будь-якого історичного змісту
забезпечує своєму суб'єктові індивідуальну свободу стосовно тих благ, які воно
за ним закріплює, і за умови, що суб'єкт цими благами наділений. Таким чином,
приватне право є способом
реалізації принципу індивідуалізму щодо окремих осіб. У певному, історично ще
не визначеному сенсі воно може бути способом здійснити цей принцип стосовно
всіх
1Див., наприклад, Орландо
"Принципы конституционного права".
— СПб., 1908. — § 364.
членів суспільства і тим
самим зробити його одним з основних відповідного
ладу суспільних відносин.
М. Хлебніков вважав, що саме сутністю
правового
начала зумовлено те, що держава не має
над собою,
за правом, абсолютної влади і
повинна надати їй сферу вільної діяльності та індивідуального розвитку [219]. Велику
увагу проблемі співвідношення особи та держави приділяв М. Ковалевській. Він
виходив із визнання єдиних витоків, єдиної мети — "людської
солідарності" — держави та особи. При цьому вчений не визнавав теорію про
природні права особи, а вважав, що, оскільки право і держава походять з одного
джерела, то реальність здійснення прав особи залежить від суспільного середовища,
від особистої підготовленості громадян держави, рівня їх самостійності [82].
Так само С. Котляревський підкреслював, що для
індивідуалістичного розуміння правової держави характерним є лише проголошення
формальної свободи та рівності, без урахування матеріальної. Але людині має
бути гарантовано право на достойне існування, реалізацію прав у сфері народної
освіти, опіки, захисту праці, загального поліпшення життєвих умов. Учений не
заперечував, що задоволення цих прав залежить не тільки від волі держави, а й
від наявності соціально-економічних і культурних умов. Проте справедливість вимагає
рахуватися з певною рівновагою в задоволенні інтересів, хоча б найбільш
природних і законних [90].
Розглядаючи
генезис розвитку особистих прав, С. Пахман вважав, що ідея особи та особистих
прав виникла спершу на ґрунті приватних відносин, а потім була застосована у
сфері публічного права. Принцип індивідуальності, який характеризує сферу приватного
права, виходить із поняття людини
як окремої особистості. Самостійність цього принципу не суперечить інтересам
суспільства, навпаки, однією з істотних умов міцності всієї "суспільної
будівлі" є саме визнання особи й особистої самостійності в приватному
побуті [148].
На думку професора Університету Св. Володимира М.
Реннен-кампфа, між особою та владою право існує для особи і за посередництвом
особи й ніскільки не порушує її свободу, але встановлює для неї тільки норму,
порядок у правовідносинах. При цьому особа є основою
права, і водночас вона може бути
силою примушена коритися у разі ухилення від вимог діючого порядку. Як вважав
учений, існування суспільства засноване на обох елементах (особі й порядку), і жоден з них не може зникати із суспільного життя без зруйнування самого суспільства [154].
Оригінальним є підхід Е. Спекторського до розгляду
цієї проблеми, яку він пов'язував із співвідношенням систем приватного та публічного
права. Вони ніколи і ніде не існують у чистому вигляді, а діють сумісно,
проникаючи одна в одну. Адже система приватного права, послідовно доведена до
завершення, призводить через цілковитий лібералізм до індивідуалістичної
анархії, до вільної, нічим не обмеженої гри людського егоїзму. Система ж
публічного права, доведена до завершення, призводить до деспотизму, до повного
поневолення особи державною владою. Водночас існування людських спільнот не
можливе без поєднання свободи та авторитету [194].
Історія права дає приклади комбінації
публічно-правового і приватноправового елементів. Співвідношення їх залежить
нині від державної ідеології, яка застосовується на практиці, й певним чином —
від економічних умов у країні, способу розподілу національного доходу. В
минулому це співвідношення залежало від соціальної психології епохи, але завжди
їх комбінація була і буде завжди найкращим показником характеру суспільного
ладу певного періоду історії держави, правовим механізмом реалізації державної
політики.
Щоб
дослідити приватне і публічне право як два способи регламентування відносин
між людьми, розглянемо кожне з них окремо. У працях А. Менгера проаналізовано
суспільний лад, заснований тільки на приватноправових засадах, і, навпаки, —
лише на публічно-правових. Приватноправовий лад без елемента публічного права,
наближення до майже повного панування приватного права можна проілюструвати на
прикладі феодалізму, коли правовідносини виникають не тільки з функцією
розподілу благ, а й з дій організаційного характеру, позбавлені елемента
соціального служіння і мають особисто вільний характер. Показано, що приватне
право саме як таке, незалежно від свого змісту, не утверджує ще у відносинах
між людьми індивідуальної свободи. Чим більше правовідносини, що виконують
організаційну функцію, побудовані за приватноправовим типом, тим менше свободи
в даному суспільстві.
Прикладом панування приватного права, щоправда, уявного,
а не історично реального, є деякі ідеї теоретиків анархізму. Дослідники
анархізму (П. Ельцбахер [54], А. Борова [21], Р. Штаммлер, А. Туккер та ін.)
ідеалізують приватноправову регламентацію суспільних відносин з усуненням
будь-яких прав влади. Так, Р. Штаммлер у праці "Теорія анархізму"
стверджує, що єдиною загальною ознакою анархічних теорій є заперечення
державної влади для нашого майбутнього.
Незважаючи
на послідовне заперечення держави, в анархічному ідеалі деяких дослідників
неважко відшукати згадки про соціальну організацію, точніше — організації
недержавного характеру, але з елементами соціального служіння. Проте,
звичайно, в анархізмі, особливо індивідуалістичному (наприклад, Туккера),
відображено також ідеал приватноправової або майнової приватноправової
регламентації суспільних відносин, з усуненням будь-яких прав влади.
Туккер не заперечує необхідності існування правових
норм, що повинні забезпечувати однакову свободу для всіх членів суспільства.
Головними засадами такого анархічного права є 1) недоторканність людської
особистості; 2) право власності, що випливає з праці; 3) обов'язковість
договірних відносин. Останнє в системі цього автора
має особливо важливе значення,
тобто угоди між членами суспільства повинні замінити собою правотворчу,
законодавчу діяльність сучасної держави.
Держава, що є організованим насильством над індивідом,
повинна бути
знищена. Недоторканність особи і трудова приватна власність, на якій Туккер
наполягає, мають охоронятися шляхом договірних союзних об'єднань, з яких
незгодна меншість може піти. Ідеалом Туккера є в досить чистому вигляді
приватноправовий суспільний ідеал, з усуненням з нього будь-яких владних правовідносин
як несумісних із принципами послідовного індивідуалізму. У цьому останньому
моменті й криється небезпечне для таких теорій положення. Усуваючи
публічно-правову владу і a fortiori приватноправову,
індивідуалістичний анархізм не довів реальної можливості відсутності будь-якої
влади. Не довів він також, що зміною приватноправових засад не запровадиться
особисто вільна влада одних над іншими, влада, не пов'язана у своєму здійсненні
з необхідністю дбати про благо підвладних, яка завжди є набагато дес-потичнішою
і несуміснішою з індивідуалізмом, ніж публічно-правова влада.
Отже, приватноправова регламентація усіх відносин між
людьми може набути двоїстого характеру. Це буде або правова система, де влада є
особисто вільною, або така, що усуває будь-яку владу. Перша історично реальна,
друга навряд коли-небудь можлива.
Суто публічно-правовий лад уявити собі набагато важче.
Для цього потрібно відкинути думку про будь-які повноваження, здійснення яких
не пов'язане з уявленням про суспільне благо. За такої організації суспільних
відносин індивід не має ніяких прав, якими він міг би скористатися на власний
розсуд. Особистість не є суб'єктом цілепокладання, — усі цілі поставлені
заздалегідь, запропоновані їй суспільством. Відповідна соціальна психологія
досить точно охарактеризована А. Гойхбаргом: "З повним усуспільненням
спочатку виробництва й обміну, а згодом і споживання, з усуненням усякої боротьби
між людьми на ґрунті матеріальних засобів існування відкривається повна
можливість безперешкодного всебічного розвитку людини, якщо завгодно —
людської особистості, не як окремої особи, а як органічної частини величезного
цілого, іменованого людством" [37]. Особистість не може служити цілям, які
вона сама визначила. Для неї закрито доступ до творчості. Вона може розвиватися
навіть всебічно, але тільки як частина певного цілого, аж ніяк не як окрема
одиниця, хоча у маленькій галузі не пов'язана нічим і вільно обирає свій шлях.
Утопічна література дає також яскраві приклади
послідовного ігнорування особистості та її свободи. До них належить
комуністичне вчення Етьєна Кабе ("Подорож до Ікарії", 1840). І,
справді, в Ікарії життя людини від колиски до могили урегульовано
найретель-нішим чином. Держава поширює свою опіку навіть на найбільш особисту,
найінтимнішу сферу. Існує
особлива комісія для вдосконалення людського роду. З благим наміром
схрещування рас республіка невпинно домагається збільшення кількості змішаних
шлюбів; блондини і брюнети, жителі півночі й півдня беруть шлюби; крім того,
республіка не раз приймала до себе дітей сусідніх держав,
виховувала, як своїх власних,
нарівні з усіма іншими і потім пов'язувала їх шлюбними узами з місцевими
жителями. Таким чином республіка
сприяла не тільки зростанню населення, а й вдосконаленню всієї нації.
Вчення Е. Кабе є крайнім антиіндивідуалістичним
полюсом соціалізму. У такому суспільстві навряд чи можливі будь-які розвиток і
прогрес. У
ньому не буде передумов для створення чогось нового. Адже суспільний
організм не
може мати своєї душі, свого творчого
"я". Будь-яка зміна неминуче повинна спершу зародитися в
індивідуальній свідомості. Тому справедливе твердження: "щоразу, як
відбувався прогрес, це здійснювалося через індивідуальну свідомість".
Прикладом такого суспільного ладу може бути радянський
період в історії нашої держави. Розглядаючи публічне право як особливий спосіб
юридичної регламентації суспільних відносин, слід зазначити, що влада,
побудована на засадах суспільного служіння, сумісніша з індивідуальною
свободою, ніж особисто вільна (панська) приватноправова влада. Тому найбільше
правове виявлення особистої свободи визначається формулою "мінімум прав
влади: необхідна влада — за принципом соціального служіння".
Ідеали
правової держави пов'язані з наданням найбільших гарантій прав особистості.
Індивідуальна воля і приватне право, є необхідною передумовою цього
правопорядку, незалежно від його соціального змісту. Навпаки, поліцейська
держава є значним наближенням до переважно публічно-правового типу. Сфера
цивільних прав у ньому звужена.
|
