НАУКА - дальше 1-2

Суб'єкт правового регулювання. Юридична особа традиційно визначається в теорії держави і права, по-перше, як колективний суб'єкт [5]; по-друге — як суб'єкт цивілістичних, приватноправових відносин. Проте таке розуміння юридичної особи застаріло і не відповідає сучасним реаліям, економічним умовам діяльності колективних утворень і приватних осіб у правовідносинах публічного характеру. Законодавством більшості країн уже давно передбачено можливість створення юридичних осіб однією фізичною особою1. Щодо цього ЦКУ, передбачаючи можливість створення акціонерного товариства однією особою (як юридичною так і фізичною — ст. 153), відповідає світовим цивільно-правовим зразкам. Поділ сфер ЦКУ і ГКУ за суб'єктами випливає зі змісту ст. 81 і 82 ЦКУ. З них, зокрема, можна дійти висновку, що питання створення і функціонування юридичних осіб публічного права виводиться зі сфери правового регулювання ЦКУ, навіть у цивільних правовідносинах. Щодо цих осіб Цивільний кодекс діє за принципом субсидіарності (залишковості, "якщо інше не встановлене законом"). Іншими словами, створення, статус і порядок функціону- 1 М. І. Кулагін називає юридичні особи такого роду компаніями однієї особи, "юридичними мутантами" [96]. вання юридичних (та інших) осіб публічного права винесене ЦКУ за межі його регулювання, передано до відання іншого закону, іншої, ніж цивільно-правова, сфери регулювання. Це повинна бути сфера публічно-правового регулювання, господарсько-правова сфера. Розмежувавши цивільно- і господарсько-правові сфери (приватне і публічне), можна визначити "входи" і "виходи" сутнісних частин відповідних кодексів (де закінчується приватноправове і починається публічно-правове регулювання). Наступне завдання — це забезпечення сумісного функціонування різних за природою об'єктів за рахунок їх розмежування, а потім — поєднання їх інтересів. Важливість такого розмежування і наступного єднання важко перебільшити. Держава (згадаємо знову Вл. Соловйова) має на меті загальну користь. Власною метою держави є не інтерес як такий, складова власної мети окремих осіб і партій, а розмежування цих інтересів, що уможливлює їхнє спільне існування. Способи правового регулювання. Передусім зазначимо, що розмежування приватного і публічного вперше за останні десятиліття відкрило можливості для створення справжнього цивільного права: виникли передумови для формування істинно цивільних — двосторонніх конструкцій правовідносин, а не тристоронніх, як це було за радянських часів. У методологічному плані розмежування за способом правового регулювання цивільного і господарського законодавств може виглядати так: цивільні правовідносини — це завжди відносини між юридично рівними учасниками, які мають вигляд двосторонньої конструкції. Господарські правовідносини — це економічні відносини між: а) юридично нерівними учасниками (однією зі сторін є орган публічної влади); б) юридично рівними особами, одна з яких — юридична особа публічного права. Такі правовідносини, як правило, є тристоронніми конструкціями. Розмежувавши об'єкт, суб'єкт і способи правового регулювання Цивільного і Господарського кодексів, розглянемо головну функцію господарського права. На сьогодні це якісно нова функція, важливість формулювання якої зумовлена крахом колишньої концепції господарського права — врегулювання "соціалістичних господарсько-організаційних відносин", що панувала за радянських часів. Коли йдеться про господарське право, потрібно мати на увазі участь держави в господарському житті країни шляхом врегулювання як внутрішньодержавних господарських відносин, так і зовнішньоекономічної діяльності. Саме ці напрями — головна мета створення Господарського кодексу. Необхідність його розроблення зумовлена потребою підвищення ступеня участі держави в господарській діяльності. Участі саме наданням кодифікаційного акта, а не шляхом відомчого її регулювання актами органів виконавчої або місцевої влади. Існують різні підходи до визначення ролі держави в економіці країни, починаючи від концепції повної "деполітизації економіки" (ХІХ ст. — А. Сміт, Д. Рікардо), у контексті якої роль держави повинна зводитися лише до контролю за правилами гри в економіці. Вважалося, що держава не повинна брати участь у міжнародних економічних відносинах. У другій половині ХХ ст. офіційною стала кейнсіанська (запропонована Дж. Кейнсом) доктрина регулювання економіки, відповідно до якої держава вже значною мірою бере участь у регулюванні економіки як національної, так і міжнародної [75]. Господарський кодекс доцільно інтерпретувати як джерело економічного права, зміст якого відображає уявлення законодавця про економічну роль, діяльність держави в економіці. Зокрема, у цей кодекс можна було б залучити: а) правові норми, ділові звичаї, судові рішення (рішення госпо- дарських судів), що регулюють економічні відносини та опосередко- вуються на сьогодні адміністративним правом. Питання про те, що такі економічні відносини мають істотну специфіку, яка відрізняє їх від інших відносин адміністративного (поліцейського) права, тут не розглядається як очевидне; б) інші самостійно існуючі регламенти економічних відносин, наприклад конкурентне право, антидемпінгове законодавство, нета- рифне регулювання зовнішньої торгівлі та ін. Основними об'єктами економічного права могли б бути такі найважливіші сфери економіки, як виробництво, торгівля (замість соціалістичного розподілу) і посередництво між виробництвом і споживачем. Коло регламентованих відносин у виробництві пропонується визначити на основі системного підходу, зокрема використання категоріального апарату — циклу (етапів) життєдіяльності системи: створення, функціонування, розвиток, елімінація. Звідси адекватні завдання публічної влади щодо регламентації таких адміністративно-економічних (господарських) груп функцій, як створення, функціонування і розвиток (елімінація) суб'єктів господарювання стосовно виробництва, торгівлі та посередництва. Це їхня реєстрація, ліцензування, стандартизація (державні та міжнародні стандарти типу ІББО) і сертифікація, забезпечення конкурентного середовища, державний контроль (його форми, порядок здійснення), банкрутство, примусовий розподіл, реорганізація тощо. Регламентація сфери торгівлі передбачає тарифне і нетарифне регулювання, врегулювання антидемпінгової політики та ін. Один з найважливіший компонентів господарської діяльності — посередництво до недавнього часу взагалі не був урегульований у законодавстві. Це спричинило його нерозвиненість, стримування потенцій торговельного обороту, наявність напрацьованих практикою різних схем одержання винагороди, у тому числі й таких, що суперечать принципам чесного підприємництва, є правопорушеннями (корупція, хабарництво). Відсутність інституту відповідальності за невиплату підприємницької винагороди зумовила також введення в Кримінальний кодекс України таких статей, як "Вимагання" (ст. 189), "Примус до виконання або невиконання цивільно-правових зобов'язань" (ст. 355) та ін. Водночас у законодавстві розвинутих держав з ринковою системою господарювання це питання має досить докладну правову регламентацію. Наприклад, у Німеччині, де посередницький прибуток легітимізований на рівні цивільного законодавства, передбачено різні варіанти визначення його розміру і запроваджено інститут відповідальності за невиплату посередникові комісійних. В умовах глобалізації, інтеграції України у всесвітні та європейські структури актуалізуються й питання захисту національних інтересів, економічної безпеки країни. Механізми глобалізації останнім часом є об'єктом ґрунтовних досліджень, значна частина яких стосується саме відповідних змін ролі й статусу національної держави в цілому та її здатності виконувати економічні функції. Одним з результатів таких досліджень є висновок про те, що вже сьогодні панування транснаціональних корпорацій (ТНК) і найбільших банків, безконтрольний рух фінансового капіталу призводить до девальвації ролі держави. Саме це свідчить про зникнення державного суверенітету, який перетворюється лише на віртуальну реальність, а держава стає нездатною ефективно впливати на економічний і соціальний розвиток. Так, досліджуючи наслідки глобалізації економічного простору, Л. Мясникова підкреслює: "Раніше господарство практично кожної країни являло собою самовиробля-ючу систему. Тепер така система — тільки світове господарство в цілому. ... Наявність транснаціонального капіталу фактично зводить нанівець спроби регулювати фінансові ринки — кейнсіанські та монетаристські методи виявляються марними. При цьому сама роль національної держави відходить на другий план, транснаціональний капітал знаходиться поза юрисдикцією цих держав" [136]. І саме тут значною є роль публічного правопорядку, Господарського кодексу. Разом з розвитком міжнародного торговельного права (у межах СОТ і ЄС) повинне адекватно розвиватися і національне господарське законодавство протекціоністської орієнтації. Це законодавство має забезпечити рівновагу інтересів міжнародних співтовариств, національних інтересів держави й суб'єктів господарювання. Йдеться також про закони України "Про захист національного товаровиробника від демпінгованого імпорту", "Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту", "Про митний тариф", що становлять так званий антидемпінговий кодекс України, але потребують офіційної кодификації. І це доцільно було б зробити на рівні ГКУ, який, закладаючи основи національної протекціоністської політики, регулював би господарські відносини фізичних та юридичних осіб з державою, встановлював також механізми взаємодії національних і міжнародно-правових норм. Водночас ГКУ мав би встановлювати правові засади такого державного управління в галузі економіки, яке б не спотворювало конкуренцію, не ставило суб'єкти господарювання у нерівні умови. На жаль, проблеми у цьому питанні існують. За результатами аналізу Антимонопольним комітетом України національного законодавства встановлено, що державна допомога у вигляді різноманітних пільг, дотацій, субсидій, кредитів тощо стосується практично всіх галузей господарства України. Наявна система державної підтримки підприємницької діяльності іноді не лише спотворює ринкові відносини, створює нерівні умови підприємницької діяльності, а й знижує ефективність використання обмежених державних ресурсів. Неврахування конкуренції як критерію для цілеспрямованого визначення напрямів та обсягів допомоги держави суб'єктам господарювання знижує точність реалізації економічної політики держави стосовно розвитку ринкових відносин. Запровадження в Україні законодавчо врегульованого на рівні кодексу механізму надання та використання державної допомоги дасть змогу стимулювати на загальноприйнятих засадах економічний розвиток менш розвинутих чи пріоритетних галузей, регіонів, окремих суб'єктів господарювання, що зумовить зростання загального добробуту та розвиток економіки держави в цілому. Єдині підходи до надання державної допомоги сприятимуть усуненню нерівності між суб'єктами господарювання та їх закордонними конкурентами, позбавить останніх можливості використовувати надання державної допомоги в Україні для ініціювання необґрунтованих антидемпінгових та інших захисних заходів, що безпідставно обмежують українських товаровиробників на світових ринках. Набуття членства у СОТ та ЄС є базовою економічною складовою інтеграції України у світовий та європейський економічні простори, основою для входження до світової інфраструктури. Членство в цих організаціях вимагає адаптації законодавства України до законодавства ЄС та виконання вимог, встановлених СОТ щодо здійснення торгівлі. Одним з основних питань адаптації є врегулювання системи надання державної допомоги окремим суб'єктам господарювання. Слід визначити правові, економічні та організаційні засади надання, використання та контролю державної допомоги суб'єктам господарювання в Україні. Головною метою має стати визначення розміру державної допомоги, порядку її надання та використання, а також державний контроль за цими заходами, спрямованими на запобігання спотворенням економічної конкуренції та ефективний розвиток конкурентних відносин в Україні. Усе це сприятиме розвитку ефективних ринкових відносин, удосконаленню механізмів захисту конкуренції, гармонізації промислової політики із конкурентною та адаптації законодавства України до законодавства ЄС, забезпеченню механізмів виконання п. 2.2 ст. 49 Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Союзом та Угоди СОТ "Про субсидії та компенсаційні заходи". Продовжуючи тему захисту національного товаровиробника, варто зазначити необхідність закріплення в кодексі нетарифних інструментів у цілому. Нетарифні інструменти — це комплекс обмежувальних, заборонних заходів, що перешкоджають проникненню іноземних товарів на внутрішній ринок. Метою цих заходів є захист національної промисловості, охорона життя і здоров'я населення, моралі, релігії, національної безпеки. Основними господарсько-правовими засобами тут могли б бути ембарго, кількісні обмеження, ліцензування, квотування, обов'язкові стандарти, технічні бар'єри та інші вимоги до сертифікації товарів, їх пакування і маркування, пріоритет національного товаровиробника при здійсненні торгів, державних закупівель, самообмеження експорту тощо. Вжиття такого роду заходів могло б бути віднесене до господарської компетенції органів виконавчої, місцевої влади. Цим, зокрема, і відрізняються нетарифні методи від тарифного регулювання (мита і митних зборів, кількісних обмежень, умов здійснення платежів та ін.), яке виконується лише на законодавчій основі. Звичайно ж, застосування нетарифних засобів не повинне порушувати ринкові механізми (що має бути чітко обумовлено в Господарському кодексі) і навіть, навпаки, може сприяти налагодженню ефективнішого функціонування ринку. Чітке визначення господарської компетенції органів виконавчої та місцевої влади у сфері застосування заходів нетарифного регулювання мало би важливе значення в забезпеченні принципу законності у народному господарстві. Річ у тім, що міністерства і відомства, користуючись відсутністю на сьогодні відповідних законодавчих актів, які регулюють застосування нетарифних методів, зловживають їх використанням далеко не в інтересах економіки України (наприклад, корупційна система розміщення урядових замовлень; умови транспортування, що дискримінують іноземні вантажі; регіональна політика розвитку, що передбачає пільги для окремих регіонів з імпорту/експорту; дискримінаційна політика щодо іноземних інвестицій; дискримінаційні податкова, фінансова, валютна політика; політика регулювання платіжних балансів, що створює переваги для окремих торговельних потоків або гальмує їх), дублюючи діяльність законодавчих органів, а то і безпосередньо підмінюючи її. Наступною функцією публічної влади є створення конкурентного середовища. У главі Ш ГКУ "Обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції" йдеться про порядок здійснення цієї функції, проте положення цього розділу суперечать Конституції України і законодавству про захист економічної конкуренції. Так, п. 1 ст. 26 ГКУ "Обмеження конкуренції" передбачає випадки визнання обґрунтованими рішень чи дій органів державної влади й місцевого самоврядування, спрямованих на обмеження конкуренції, або таких, що зумовлюють ці обмеження. Водночас ст. 15 Закону України "Про захист економічної конкуренції" визнає антиконкурентними дії органів влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління і контролю з прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов і т. п.), надання письмових або усних вказівок, висновків, угод, які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи перекручування конкуренції. Створення конкурентного середовища, на нашу думку, є найважливішою функцією держави. Не регулювання виробництва, цін тощо (це вже застосовувалося), а саме створення конкурентних умов — от те, що може забезпечити процвітання і достаток. Отже, Господарський кодекс повинен відображати, як зазначалося вище, наше уявлення про функції публічної влади у сфері створення, забезпечення функціонування і розвитку господарського комплексу країни, виходячи з ідеї забезпечення прав людини на підприємництво і держави на здійснення господарської діяльності. При цьому йдеться про наявність не тільки відповідних правових норм (позитивного врегулювання), а й механізмів, які б забезпечували реалізацію цих норм. Необхідність врегулювання прав на підприємницьку діяльність і забезпечення їх реального виконання випливає із завдань розвитку економіки України, а також виконання вимог низки найважливіших міжнародно-правових документів, зокрема Конвенції Ради Європи про захист прав людини й основних свобод, що набула чинності для України з 17 вересня 1997 р. Ця конвенція, захищаючи права громадян країн — її учасниць, визначає позитивні обов'язки держав із забезпечення в межах своєї юрисдикції прав і свобод, закріплених у Конвенції та протоколах до неї. Сутність позитивних обов'язків, на що звернув увагу М. Буроменський, полягає в тому, що держава насамперед повинна мати законодавство, яке б найбільшою мірою забезпечувало дотримання конвенційних прав і свобод, а також передбачати всі необхідні заходи для того, щоб це законодавство діяло [24]. У рішенні Європейського Суду щодо однієї зі справ такого роду, зокрема у справі "Сидирпоулус та інші проти Греції" від 10 липня 1998 р. було підтверджено позитивне зобов'язання держави забезпечити асоціаціям право придбати статус юридичної особи. Розроблення Господарського кодексу на підставі викладених концептуальних ідей забезпечить ефективність цього документа, чітке його розмежування з Цивільним кодексом, виключить можливість їх дублювання і протиріч. У практичному плані стосовно соціальної організації життєдіяльності людей йдеться про узгодження інтересів особи і суспільства — проблему, що вимагає вирішення у будь-якому людському співтоваристві. Організаційне забезпечення розв'язання проблеми. Для наукового забезпечення процесу трансформації права України, розвитку приватного права, його методології в системі Академії правових наук України створено Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва та інші науково-дослідні структури. Завданнями наукового забезпечення розвитку приватного права з боку цих структур має стати не тільки "фотографування", узагальнення, аналіз та виявлення відповідних прогресивних тенденцій. Необхідно також сприяти їх розвитку в законотворчій діяльності, запропонувати методологію і механізми, які забезпечували б розроблення найдосконаліших зразків приватного права. Іншими словами, необхідне наукове управління цим процесом у країні. Потрібно на теоретико-методологічному рівні ввести конструктивне визначення системи права як реальної соціальної цінності, розробити організаційні механізми збереження його як такої цінності. Слід також визначити головні ознаки, принципи побудови, функціонування і розвитку цієї системи, яка, по перше, має бути стабільною. Величезна кількість постійних змін до законодавства означає відсутність права. По друге, право повинне бути не політичним знаряддям влади, а інваріантним до політичної влади, політичних лідерів і розстановки політичних сил. Воно має бути вищим за будь який державний орган, починаючи з Президента, Верховної Ради, Конституційного і Верховного судів (як, наприклад, у США, де Конституцію однаково поважають, незаперечно підкоряються їй і прибиральник, і поліцейський, і президент країни). Перша проблема, з якої випливає відповідне завдання дослідження в галузі приватного права, — це вироблення принципів і засад створення дійсного публічного і приватного права, а також введення критеріїв віднесення норм до дійсного права, таких його сфер, як публічне і приватне. По третє, слід розробити технологію прийняття державно-публічних рішень (найважливіших державних реформ, програм, концепцій, законопроектів), яка б забезпечувала їх високу якість. Етапи цієї технології визначать набір і структуру необхідних функцій державного управління. Виходячи з цього набору і структури, можна віднайти достатньо раціональну організаційну структуру органів управління. В цьому разі вона визначатиметься не "на око" і не з меркантильних міркувань або з намагання створити засіб політичного торгу. Другою проблемою дослідження в галузі приватного права з позиції викладеного є розроблення методології "приватизації" публічного (тоталітарного) права — сукупності заходів з повернення певної галузі публічного права "обличчям до людини". Третя проблема — формування методології побудови таких приватноправових конструкцій, які б відповідали класичним зразкам. Четверта і п'ята проблеми, які потребують розв'язання, — розроблення механізмів протидії появі відомчого та номенклатурного права, формулювання пропозицій щодо побудови системи управління розвитком приватного права в Україні. Розв'язанню наведених і деяких інших проблем присвячено тему "Методологія приватного права" у секторі теорії і методології приватного права Інституту приватного права і підприємництва НАН України. Одним із результатів цього дослідження має стати закладення підвалин методології та нової конструктивної (практично результативної) теорії приватного права і держави, обґрунтування (в межах цієї теорії) застосування методології (стратегії) реформування псевдоправа в дійсне право, необхідності введення та розроблення деяких положень теорії юридичної транзитології. Необхідна теорія, яка б давала змогу і правильно виявити те, "що" треба змінити, і озброювала б законотворчу діяльність методологією, методами, "як" це можна було б виконати. Потрібні фахівці, по перше, з використання світових зразків права, накопичених людством (зокрема, імплементування класичних конструкцій побудови норм приватного права, міжнародно-правових актів у поле національного законодавства). По друге — в галузі проектування, моделювання найефективніших технологій розроблення і прийняття найважливіших раціональних державно-публічних рішень: проектів реформ і концепцій, законопроектів, організаційно-правових форм у сфері державного управління. Потрібні управлінці законотворчим процесом. Із застосуванням нових методології і методів в Україні мають бути розроблені механізми управління розвитком приватного права, протидії появі відомчого та апаратного права. Здійснення такого дослідження повинне забезпечити українській науці досягнення:

onli-films.at.ua	Главная Регистрация Вход

Приветствую Вас Гость \| RSS

Четверг, 02.05.2024, 02:51