Система методологічного забезпечення приватного права (ПрП)

(тактика — сукупність методів) частини. Методологія має величезне значення як для здійснення досліджень у галузі права, так і для про­цесів законотворчості та правозастосування. На це вже давно звертали увагу російські та українські вчені. Як зауважував свого часу один з корифеїв української теорії права П. Недбайло, саме філософсько-правові засади юридичної науки (як і будь якої іншої суспільної нау­ки) визначають загальний підхід до мети і спрямування дослідження, добору досліджуваних фактів і явищ та інтерпретації результатів дослідження [148].

Дефіцит методології в юридичних дослідженнях зазначають і су­часні теоретики права. У статті П. Рабіновича "Трансформація мето­дології вітчизняного праводержавознавства: досягнення і проблеми" [104, с. 20] є посилання на Рекомендації науково-практичної конфе­ренції "Проблеми методології сучасного правознавства". У них, зок­рема, зазначалося: "Загальний стан розробки методологічних проб­лем українського правознавства відстає від сучасних проблем, хибує відчутними недоліками. Поширення набули методологічна невизна­ченість, еклектизм, некритичне запозичення певних методів та мето­дичних заходів інших наук поза межами їх можливого використання у дослідженнях соціально-правових проблем. Мають місце непооди­нокі прояви абстрактного, соціально беззмістовного визначення дер­жавно-правових явищ, нерозбірливого застосування концепцій та норм, що належать до різних, нерідко протилежних зарубіжних пра­вових систем, недооцінки правових принципів, вимог відповідності об'єктивній реальності, потребам та критеріям практики".

Не менш суттєвою є методологія приватного права у практичній сфері. Визначаючи важливість наявності методології приватного пра­ва, слід погодитися з Є. Харитоновим який зазначав, що цивільне право України вже котре десятиріччя створюється і розвивається спонтанно, залежно "від ідеологічних доктрин; від ступеня впливу того чи іншого угруповання правників; від звернення до певних іно­земних зразків" [218, с. 17]. Ця думка є слушною, хоч в роботі не вка­зано всіх основних чинників, що впливають на процес (а отже, і ре­зультат) державоправотворення.

З'ясування цих чинників є предметом самостійного дослідження, яке було нами здійснено і викладено в роботі "Права человека в свете христианской доктрины и идей открытого духовного обще­ства" [237]. Зокрема, перелік факторів негативного характеру, які необхідно нейтралізувати в процесі державного управління, законотворення, тобто цілі управління (вони мають визначатися залежно від проблем), наведено, виходячи із загроз людині. Але це тільки відповідь на запитання — "що" робити. Щодо того, "як" ро­бити, то відповідь на це запитання і є завданням методології прий­няття відповідних державно-політичних публічних рішень.

Цю відповідь мають дати філософія права та його теорія, яка по­винна містити загальну частину для всіх галузей права, тобто бути придатною для побудови його публічної та приватної сфер, і спеціальну частину, призначену для використання при розробленні норм, що становлять певну сферу або галузь права. Отже, необхідні методологія приватного права і методологія окремих його галузей (цивільного, адміністративного тощо). Загальна методологія повинна бути потенційно здатною забезпечити розв'язання проблеми безпеки здійснення приватних прав людини.

Оцінка нинішнього стану методології права в площині прак­тичної законотворчості та правозастосування визначається їх рівнем. Законотворчість (як і правозастосування) перебуває в Ук­раїні на вкрай низькому рівні. Про це свідчать не тільки безпе­рервні зміни у чинному законодавстві, а й так зване "ручне управ­ління" — творіння права Президентом країни, органами виконав­чої влади, Конституційним судом тощо.

Щодо правозастосування розрізнятимемо методологію правозастосу-вання, що є загальною для усіх галузей права, і методологію галузевого правозастосування (у галузі кримінального, цивільного права тощо). Загальної методології стосуються, наприклад, методологічні положення, які випливають зі ст. 8, 9 Конституції України: "Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту консти­туційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується" (ч. 3 ст. 8.); "Чинні міжна­родні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України" (ч. 3 ст. 9).

Проте, чи дотримуються цих норм методологічного характеру в правозастосовчій діяльності, наприклад в діяльності суду? Чи мож­на знайти суд, який прийняв би позовну заяву, обґрунтовану лише по­силаннями на Конституцію України? Або побачити судове рішення, винесене на підставі міжнародного договору?

Зміст методології права. Зміст методології приватного права виз­начається її рівнем. Розрізнятимемо, як зазначалося вище, три рівні цієї методології: філософський, теоретичний та власне методоло­гічний (методичний). Під філософським рівнем слід розуміти передусім ідеологію побудови системи права.

Вважаємо, що коректніше говорити не про методологічні над­мірності, а про дефіцит методологічного забезпечення як у прак­тичній юридичній діяльності, так і в теорії права. Можливі заува­ження щодо методологічних надмірностей. Проте ні з тим, ні з іншим погодитися не можна. Щодо методологічних надмірностей, то саме відсутність потужної методологічної бази призводить до безперерв­них змін прийнятих законів і постанов. Законодавці змушені постійно оглядатися назад, а чи не завалиться споруда з прийнятих ними законопроектів, яку вони будують, під тягарем власних надбу­дов. Навіть прийняті українським Парламентом нові кодекси часто не набувають чинності або їх дія призупиняється, а в тексти легітим­них, офіційно опублікованих документів вносяться зміни ще до на­буття ними чинності. Такого правового свавілля не було і в перші роки існування радянської влади. До речі, за тієї доби методологія права існувала, і навіть на той час була достатньо розвинутою. Це була марксистсько-ленінська методологія (філософія) права.

Перехід до філософсько-методологічного рівня приватного пра­ва потребує відповіді на два питання:

1) "ЩО" — які саме підвалини буде закладено в основу правової політики, певних видів юридичних рішень (йдеться про вибір конкретної філософії для правотворення);

2) "ЯК" — як забезпечити практичну реалізацію обраної конкретної філософії для правотворення. Почнемо з відповіді на перше запитання, що має бути філософсько-методологічною базою саме для українсь­кого правотворення. До цього часу в юридичній і у філософській літературі така методологія не визначена. Роботи в галузі філософії права, як сучасні, так і минулих років, здебільшого є викладом полі-тико-правових поглядів, і в цьому плані мало чим відрізняються від теорії політико-правових вчень. Немає єдиних загальновизнаних кри­теріїв оцінки цих вчень, їх вибору для визначення, формування філо­софії національного або міждержавного (конвенційного) правотво-рення, філософії правотворення у певній сфері (приватній або публічній) чи галузі права, а також філософії права України в ціло­му. Не сформульовано відповідного замовлення на цю розробку і з бо­ку теорії права. Такі теоретичні прогалини спричиняють значні проб-леми на практиці. Відсутність ефективної національної мето­дології правотворення, заснованої на найефективнішій ідеології (сумі концептуальних ідей, доктрин) з урахуванням національних традицій і особливостей, призводить до запозичення правових моде­лей західного зразка, що не завжди відповідають не тільки найви­щим цінностям, а й національним традиціям. А це зумовлює часті зміни у законодавстві, заперечення його взагалі й може призвести навіть до повалення суспільного ладу. Яскравим прикладом втрат через відсутність власної філософської доктрини правотворення, чітких критеріїв її оцінки є те що Конституція України, прийнята порівняно нещодавно, виявилася, як заявив її гарант, недосконалою і потребує суттєвих змін. Чи не станеться так, що внесені до неї зміни знову швидко застаріють.

Філософія права як наука повинна містити світоглядні концепції побудови, функціонування і розвитку політичної, державної влади, правотворення. Завдання її методології — визначити, сформувати конкретну ідеологію, яку можна було б покласти в основу правотво-рення. Розглянемо критерії вибору, оцінки наявних ідеологій. Для цього необхідно визначити головну мету людини, людства в цілому. Такою метою, на наш погляд, є виживання людини. Отже, критерієм оцінки вибору політичного вчення, певної концепції, ідеології має бути відповідність її досягненню головної мети.

Людству відомі певні типи панівних ідеологій, які можна поділити на дві групи — бездуховні та духовні. До перших належать то­талітарні, нацистські, соціалістична, ліберальні (анархічні) ідеології. До других — переважно консервативні. Визнаючи умовність такого поділу, зазначимо, що у межах першої групи головними цінностями, що охороняється, можуть бути держава, державні інтереси (то­талітарні ідеології); певні класи — класовий підхід (соціалістична ідеологія); людина, її права (ліберальні ідеології, крайнім виражен­ням яких є анархізм). У межах ідеологій другої групи перевага віддається збереженню існуючих цінностей, передусім моральних, духовних. Оцінюючи наведені ідеології за виділеним нами головним критерієм, зазначимо, що перші призводять не до виживання, а до за­гибелі людей. І це не тільки нацистські або соціалістична ідеології, а й ліберальні (гуманістичні). Гуманізм, як підкреслюється у працях М. Бердяєва, поставив людину в центр Всесвіту. Він дав свободу творчому розвиткові людини, віддаливши її від Божественного центру.

Тому, на думку Бердяєва, гуманізм не тільки утверджував самовпев­неність людини, не тільки підносив її, а й принижував, тому що пе­рестав вважати її істотою вищою, Божественного походження. Прой­шовши етапи свого розвитку, гуманізм ще в епоху Реформації ме­тафізично вже заперечував свободу взагалі й свободу самої людини. Це довела Велика французька революція, яка спонукалася пафосом прав людини і громадянина, свободи, але спричинила лише тиранію, розлила річки крові. Філософ доходить висновку, що революція, яка онтологічно зміцнює права людини, але забуває про права Бога, винищує сама себе. Щодо духовних ідеологій, то вони сприяють збе­реженню, виживанню людини. Нами обґрунтовується [237], що філософією праводержавотворення може бути християнська докт­рина, з урахуванням національних особливостей України — правос­лавна християнська доктрина, на базі якої можна вирішувати всі глибинні питання приватного права, у тому числі й такі докорінні, як право власності, інші речові права, будувати правові інститути (наприклад, добросусідства) тощо.

Щодо відповіді на друге питання — "ЯК", то практичним ме­ханізмом втілення цієї ідеології у правотворчу діяльність міг би бу­ти "моральний фільтр" для влади, створений в межах теорії мудрих рішень, що теж запропоновано у [237].

Методологія (стратегія) реформування псевдоправа в дійсне право, методологічна основа розробки правових рішень мають за­безпечувати їх ефективність, тобто досягнення цілей легітимним і найраціональнішим шляхом. І, нарешті, універсальні методи побу­дови компонентів приватного права повинні давати змогу створю­вати такі конструкції його норм, які б забезпечували незалежність незаборонених дій громадян цивільно-правового характеру від втручання держави.

Така постановка методологічних завдань здійснена вперше. Адже їх вирішення є необхідним, в іншому разі, як і на Заході, ре­формування, наприклад цивільного права, триватиме десятки років. Саме розвинута теорія приватного права має забезпечити вирішення завдань, поставлених Конституцією України щодо головного обов'язку держави.