СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ "ПРАВО"
Для виділення приватного права із
сім'ї подібного необхідно спершу розкрити сутність базового родового поняття
права, а потім з'ясувати видові ознаки приватного права. Проте на сьогодні
немає визначення базового поняття права, що значно ускладнює тлумачення
будь-якого похідного від нього об'єкта. В сучасній юридичній літературі цій
обставині приділяють мало уваги. Тому варто звернутися до українських та
російських правознавців і філософів ХІХ — початку ХХ ст. У галузі права поширеною є думка про те, що визначення
права має бути сформульоване саме в межах філософії права. Так, Л. Петражицький
[150] зазначав,
що "явище пошуку визначення і невдачі багатьох відповідних спроб
повторюються і з приводу інших загальних понять як абсолютно, так і відносно
юридичних", тому що "...ці поняття не можуть бути належними науковими
поняттями, поки не вирішено проблеми про верховне поняття, про поняття права
як такого." Вчений підкреслює неспроможність науки не тільки у сфері так
званого загального вчення про право (allgemeine
Rechtslehre), а й щодо
спеціальних юридичних дисциплін — приватного, публічного і особливо державного права.
Він писав: "Приватне право поділяють на зобов'язальне, речове, сімейне
право... Але яка, наприклад, специфічна природа зобов'язань, яка відмінність
їх від обов'язків сімейного права тощо, — це знову питання спірне і
нез'ясоване... " При цьому автор наводив іронічний вислів І. Канта:
"Юристи ще й досі шукають визначення свого права" (до речі,
сформулювати таке визначення не вдалося навіть самому Канту) і поділяв
вчених-пра-вознавців на три групи: 1) ті, хто визнає неможливість пізнання
сутності та визначення поняття права; 2) ті, хто обходить ці питання; 3) ті, хто наводить своє (так зване робоче) визначення,
яке відповідає лише цілям конкретного дослідження, не намагаючись зрозуміти,
чому до них навіть геніальні попередники не змогли зробити цього. Виділяли ще
й четверту групу — тих, хто розглядає право як багатоаспектне явище та,
досліджуючи його як у державному, так і наддержавному вимірах, об'єднують усю
гаму визначень у межах так званої синтетичної, інтегративної школи права [3].
Пошук
синтетичної форми права тривав ще за часів дореволюційної Росії. На думку
відомого українського правознавця Б. Кіс-тяківського [7], право є і державно-організаційним, і соціальним, і
психічним, і нормативним явищем. Державно-організаційне, або державно-наказове,
поняття права визначається як сукупність норм, виконання яких забезпечується
державою. Тобто право — це те, що держава наказує вважати правом. Соціологічне
поняття права український правознавець ставить на друге місце. У його
інтерпретації це є правовідносинами. Психологічне поняття (посідає третє місце)
— це, по суті, визначення права за Л. Петражицьким (сукупність тих психічних
переживань боргу або обов'язку, які мають імперативноатрибутивний характер). І,
нарешті, четверте,
нормативне визначення —
право є
сукупністю норм,
які містять ідеї про належне, що визначають зовнішні
взаємовідносини людей. Проте, незважаючи на численність визначень права, Б. Кістяківський
сподівався на
існування якоїсь "синтетичної форми", яка б об'єднала
усі ці поняття
"у новий вид пізнавальних єдностей". Визнавши той факт, що не можна
створити єдиного наукового поняття права, він
зазначав необхідність
визнання "теорії
множинності наукових
понять права" і бачив можливість
виявлення цієї
синтетичної форми
у вигляді "загального вчення про право". Такого роду класифікацію
вчених-юристів за їх поглядами на феномен права
можна здійснити в наші дні. Слушна думка щодо багатоаспектності
такого
явища, як право, завжди акцентувалося в роботах П. Рабіновича
[164], Ю.
Шемшученка та ін. Ця думка є основоположною у
дослідженнях останніх років. Не заглиблюючись у гносеологічні корені проблеми,
сформулюємо загальновизнані положення сутності права. Саме це може бути шляхом
формування єдиного поняття "право".
Загальновизнані
положення щодо сутності права:
1. Право
не є законом, це зовсім різні об'єкти.
2. З-поміж численних теорій (шкіл,
концепцій) є дві основні пра-
вові теорії — теорія природного і теорія позитивного (легістського)
права, в межах яких досліджуються відповідно такі об'єкти, як право
(лат. — jus)
і закон (лат. — lex).
Враховуючи ці положення, введемо додаткові, які теж
мають бути використані при визначенні приватного права.
3. Право є об'єктивна реальність — здатність
володарювання над
природою ("І сказав Бог: створимо людину... і
нехай володарюють
вони над рибами морськими, і над птицями небесними (і над звіра-
ми), і над всією землею..."(Бут. 1: 28, 29), а також свого роду шкала
цінностей (добро — зло), що надається людині. Вказана реальність є
вічною, підґрунтям так званих загальнолюдських цінностей. Вона
передбачає також властивість людини усвідомлювати свої наміри,
дії, оцінювати їх за допомогою цієї шкали.
Таке авторське розуміння права узгоджується з
визначеннями деяких юристів-філософів минулого. Багато з них, визначаючи право,
звертали увагу на його об'єктивну заданість, безумовне добро для людства. Так, Я. Козельский, видатний український і російський філо-соф,
правознавець, у своїх "Философских
предложениях"
(розділ "Юриспруденция") [83]
писав: "Підстава всілякого доброго
або безстороннього, тобто ні
худого ні доброго, в міркуваннях усіх тварин, що відчувають, справи називаю я
правом або правостію, або справедливістю; наприклад, право є людині любити
свого ближнього, харчуватися, тому що ця справа хоч не приносить ні користі, ні
шкоди іншим людям, але вона потрібна для збереження життя людині. Це право
називаю я божественним, тому що воно походить від самого Бога, вічним — що з
ним перебуває і перебувати повинне, необхідним — що без нього усі тварини,
які відчувають, страждати повинні, неодмінним — що не залежить від тварини, а
від Творця. Щодо залежності чи наміру право, або загальне право, розподіляється
на багато особливих, як то: на право натуральне, право всесвітнє, або право народів,
право ци-вільне та інші".
4. Поява у людини зазначеної об'єктивної реальності
(права) не
пов'язана з іншими людьми, із суспільством, тобто ця реальність на-
дається людині (правоздатність) Творцем (наддержавний характер
права обґрунтовується і в межах інших концепцій, шкіл права —
історичній, психологічній,
соціологічній). Таке поняття права від-
повідає гегелівському його визначенню як об'єктивного духу.
Цю саму думку покладено і в основу філософії права
видатного вченого-юриста Е. Гуссерля (1859-1938) — фундатора феноменологічної теорії права, що набула
розвитку в деяких країнах Західної Європи (зокрема, у працях А. Рейнаха і Ф. Кауфмана).
Його ейдоси (монади Лейбніца) — ідеальні поняття духу, які людина пізнає особливою
логічною інтуїцією, норми —
встановлені Вищим Розумом. У такому понятті права знімаються протиріччя між
правом і мораллю, логічним є їх об'єднання в межах категорії моральності. Не
випадково багато видатних юристів минулого розглядали сутність права як парну
категорію права і моральності.
5.
Закон — це
модель того, "як" має бути; модель, що надається Богом (релігійні
закони) або законодавцем (знову ж таки Творцем, але через законодавця, через
світські правила).
6.
Право є
об'єктом пізнання. Його можна здебільшого пізнавати і лише деякою мірою, за
допомогою закону, творити, регулювати (збільшувати або зменшувати). Закон,
навпаки, — переважно об'єкт творіння і значно меншою мірою об'єкт пізнання
(нормативістська та аналітична школи права).
7. Державі
притаманна така властивість, як публічність (публічне право — публічна
влада). Ця властивість (як і держава, державна влада) теж має трансцендентальну
природу (як сказано в Біблії, "людські влади Богом установлені").
Саме такі ознаки можна, на наш погляд, віднести до
загальновизнаних, а отже, наблизитися до формулювання єдиного поняття права.
Цей філософський прийом теорії пізнання (від часткового до загального) є досить
поширеним в науці, перевіреним і надійним. Він гармонує з теорією систем,
системним підходом, даючи змогу формулювати вказане визначення як відкриту (до
залучення інших ознак) систему.
|
