Територіальний устрій України
Територія держави є невід'ємною ознакою державності,
просторовою межею державної влади. Держава розпоряджається своєю територією,
яка може складатися із сухопутної, водної, повітряної її частини та
континентального шельфу. Держава здійснює повну й виключну владу в межах своєї
території.
Територіальний устрій держави являє собою систему взаємовідносин між державою в
цілому (її центральною владою) і її територіальними складовими (їх населенням і
органами публічної влади). Невід'ємною складовою територіального устрою
держави є її адміністративно-територіальний
устрій — внутрішня територіальна
організація держави з поділом її на складові (адміністративно-територіальні
одиниці), зумовлена соціальними, економічними, соціально-етнічними,
історичними, географічними, культурними, політичними та іншими чинниками. Суть
адміністративно-територіального устрою зводиться до поділу єдиної території
держави на її складові (адміністративно-територіальні одиниці).
Адміністративно-територіальна одиниця — це частина єдиної території держави, яка є
просторовою основою для організації та діяльності місцевих органів державної
влади та органів місцевого самоврядування.
Територіальний поділ держави — це система територіальних складових, які становлять
географічну основу територіального устрою держави.
Державний устрій у багатьох країнах означає назву комплексного
конституційно-правового інституту, який об'єднує норми, що встановлюють
систему органів державної влади, їх компетенцію, взаємовідносини, порядок
формування, а нерідко також і норми про державно-територіальний устрій. Це
політико-територіальна організація держави, яка визначається політико-правовим
статусом територіальних складових і принципами їх відносин з державою в цілому
та між собою. Характер таких взаємовідносин визначає дві основні форми державно-територіального устрою: унітарну та федеративну.
Унітарна держава являє собою єдину державу, поділену на
адміністративно-територіальні одиниці, які зазвичай не мають політичної
самостійності. Унітарні держави мають єдину конституцію, єдиний вищий
представницький (він же законодавчий) орган державної влади, єдиний уряд і т.п. Це створює організаційно-правові
передумови впливу центральної влади на всю територію держави. В окремих
випадках до складу унітарних держав можуть входити одна чи декілька
територіальних одиниць з особливим статусом автономного державного утворення.
Федеративна держава складається з державоподібних утворень чи навіть
держав, які мають свою систему законодавчих і судових органів (наприклад, СІЛА,
Росія, ФРН). Статус окремих складових в унітарних і федеративних державах
нерідко відрізняється від статусу інших складових цієї ж держави. У зв'язку з
цим державно-територіальний устрій може бути як простим (симетричним), так і
складним (асиметричним). Простий
(симетричний) устрій держави характеризується
тим, що всі її складові мають однаковий статус. У разі складного (асиметричного) устрою окремі частини держави мають різний статус.
Основні засади та система територіального й
адміністративно-територіального устрою України визначаються Конституцією
України (розділ IX та ін.).
Стаття
2 Конституції України проголошує, що суверенітет України поширюється на всю її
територію, що Україна є унітарною державою, а її територія в межах існуючого
кордону є цілісною й недоторканною.
Територія України має площу 603,7 тис. кв. км, що
становить 5,7% площі Європи.
Територія України обмежується державним кордоном України. Закон України "Про державний кордон України"
від 4 листопада 1991 р. (стаття 1) встановлює, що "державний кордон
України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які
визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного
простору". Він визначається законами України, а також її міжнародними
договорами. Кабінет Міністрів України у межах своїх повноважень вживає заходів
щодо забезпечення охорони та захисту державного кордону й території України.
Відповідно до статті 27 Закону України "Про
державний кордон України" охорона державного кордону на суші, морі,
річках, озерах та інших водоймах покладається на Прикордонні війська України,
а в повітряному просторі — на Війська протиповітряної оборони України. Стаття
33 зазначеного Закону зобов'язує
державні органи, громадські організації, посадових осіб надавати Прикордонним
військам України всебічну допомогу в охороні державного кордону України.
Об'єктами, прирівняними до державної території, є морські
й повітряні судна, космічні кораблі й станції, що мають прапор чи
розпізнавальні знаки даної держави, а також підводні телеграфні кабелі,
трубопроводи та інші об'єкти, що належать цій державі, але знаходяться за межами її території.
Територіальний устрій України відповідно до статті 132 Конституції України
ґрунтується на таких засадах: цілісності та єдності державної території;
поєднанні централізації та децентралізації в здійсненні державної влади;
збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів із врахуванням їхніх
історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних
особливостей, етнічних і культурних традицій. А статтею 133 Конституції України
проголошується, що систему адміністративно-територіального устрою України складають
Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й
села.
Адміністративно-територіальний устрій України є трирівне-вим: вищий рівень територіальних одиниць
становлять Автономна Республіка
Крим, області та міста Київ і Севастополь, які мають спеціальний статус;
середній рівень — райони і міста обласного підпорядкування; нижчий рівень —
райони в містах, міста районного підпорядкування, селища й села.
Частина компактно заселеної території України, яка склалася
внаслідок господарської та іншої суспільної діяльності й має сталий склад
населення та власну назву, зареєстровану в установленому законом порядку, являє
собою населений пункт.
Невеликі поселення, що мають тимчасове значення та нестійкий
склад населення чи є об'єктами службового призначення в системі певної галузі
господарства (будівлі залізничних служб, будинки лісників, шляхових майстрів,
одиночні двори тощо), не є самостійними населеними пунктами й зараховуються до
тих населених пунктів, з якими вони пов'язані територіально.
За
значенням у системі адміністративно-територіального устрою України її міста поділяються
на міста загальнодержавного
значення (Київ, Севастополь), міста обласного, республіканського (в Автономній Республіці Крим) значення, міста районного значення.
У великих містах як адміністративно-територіальні одиниці визначаються також відповідні частини цих міст —
райони.
Сьогодні до складу України входять Автономна
Республіка Крим і 24 області: Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька,
Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська,
Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська,
Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька,
Черкаська, Чернівецька, Чернігівська, — 2 міста загальнодержавного значення —
Київ і Севастополь, — 165 міст обласного та 279 районного
значення, 907 селищ міського
типу, 490 сільських і 121 міський район, а також 28 839 сільських населених
пунктів, об'єднаних у 10190 сільських округів, як самостійних адміністративно-територіальних
одиниць. Отже, як бачимо, не кожен населений пункт є самостійною
адміністративною одиницею.
Адміністративно-територіальний устрій України не є незмінним.
Одні сільські населені пункти об'єднуються під юрисдикцію єдиних для них
територіальних громад як первинних суб'єктів місцевого самоврядування, інші,
навпаки, виходять з-під такої юрисдикції, роз'єднуються. Окремі населені
пункти (села, селища), які розташовані близько від міст, намагаються увійти під
юрисдикцію їхніх територіальних громад, а органи самоврядування великих міст (з населенням понад
1 млн осіб) порушують питання про перетворення їх на міста загальнодержавного
значення.
Конституція України (пункт 29 статті 85) визначає, що
утворення та ліквідація районів, установлення та зміна меж районів і міст,
віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування й перейменування
населених пунктів і районів належить до повноважень Верховної Ради України, а
територіальний устрій України визначається виключно законами України (пункт
13 статті 92). Проте такий закон поки що розроблюється.
Питання про зміну території України вирішується виключно
всеукраїнським референдумом (стаття 73 Конституції України).
Певні
повноваження щодо вирішення питань адміністративно-територіального устрою
мають органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.
Деякі питання, пов'язані зі статусом
адміністративно-територіальних одиниць в Україні, регулюються законами України
"Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р.,
"Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських
голів" від 14 січня 1998 р. та іншими в частинах, що не суперечать
Конституції України.
Особливим статусом в Україні користується Автономна Республіка Крим. Зміст автономії такого адміністративно-територіального
утворення визначається статтями 134—139 Конституції України.
Стаття 134 визначає Автономну Республіку Крим як невід'ємну
складову частину України, тим самим підтверджуючи й закріплюючи цілісність і
недоторканність території України в межах існуючих кордонів. Такий
конституційний припис повністю знімає питання щодо можливості приєднання Криму
до будь-якої іноземної держави чи набуття ним статусу суверенної держави. Із
цієї статті також випливає, що опитування населення автономії та проведення
місцевого референдуму щодо цих положень є антиконституційним і не може мати
правових наслідків.
За конституційною природою
Автономна Республіка Крим є формою так званої територіальної (адміністративно-територіальної)
автономії, суть якої полягає передусім у праві її населення
(громадян відповідної держави, які постійно проживають у межах цієї автономії)
і тих органів, які воно обирає, самостійно вирішувати питання, віднесені до
відання автономії.
Зі змісту статей 135, 136 Конституції України
випливають основні державні ознаки Автономної Республіки Крим:
— вона має свою Конституцію;
—
у ній діє
(як регіональна) система державних органів на чолі з Верховною Радою та Радою
Міністрів;
—
її державні
органи у межах своїх повноважень приймають правові акти, які складають
регіональну систему правових актів Автономної Республіки Крим.
Повноваження Автономної Республіки Крим визначаються
Конституцією України, Законом України "Про Автономну Республіку Крим"
від 17 березня 1995 р., Конституцією Автономної Республіки Крим, прийнятою 21
жовтня 1998 р.
Стаття 137 Конституції України встановлює перелік
питань, з яких Автономна Республіка Крим здійснює нормативне регулювання, а
стаття 138 — питань, які належать до відання Автономної Республіки Крим.
Частиною другою зазначеної статті передбачається, що Автономній Республіці
Крим законами України можуть бути делеговані й інші повноваження.
Конституція Автономної Республіки Крим, прийнята на
другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим і затверджена Законом
України "Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим" від
23 грудня 1998 р., базується на нормах Конституції України, викладених у її
розділі X "Автономна Республіка Крим" та на інших нормах.
Частина перша статті 1 Конституції Автономної
Республіки Крим відтворює статтю 134 Конституції України про те, що
"Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в
межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені
до її відання".
Правовою основою статусу й повноважень Автономної
Республіки Крим, Верховної Ради Автономної Республіки
Крим і Ради Міністрів Автономної Республіки Крим є Конституція
України, закони України, Конституція Автономної Республіки Крим (частина перша
статті 2 Конституції
Автономної Республіки Крим).
Особливість
статусу Автономної Республіки Крим у складі України підтверджується також і
тим, що лише в ній діє Представництво Президента України, статус якого
визначається законом України. Сьогодні такий закон поки що відсутній, і
Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим функціонує на
основі "Положення про Представництво Президента України в Автономній
Республіці Крим", затвердженого Указом Президента України від 31 січня 1996 р.
|
