onli-films.at.ua
Суббота, 17.08.2019, 22:27
» Меню сайта
» Правознавство
1.ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

2.НОТАРІАТ В УКРАЇНІ

3.КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

4.КРИМІНАЛІСТИКА

5.ИСТОРИЯ ПОЛИТИЧЕСКИХ И ПРАВОВЫХ УЧЕНИЙ

6."МАЛА" СУДОВА РЕФОРМА В УКРАЇНІ

7.ОБЩАЯ И КРИМИНАЛЬНАЯ СЕКСОЛОГИЯ

8.ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ

9.АНГЛІЙСЬКА МОВА ДЛЯ ЮРИСТІВ ENGLISH FOR LAW STUDENTS

10.СЛОВНИЧОК ЮРИДИЧНИХ ТЕРМІНІВ

11.КРИМІНОЛОГІЯ

12.ЖИТЛОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ

13.СУДОВА РЕФОРМА В УКРАЇНІ: СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ

14.ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

15.ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ

16.МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО

17.ЗАКОН УКРАЇНИ Про місцеве самоврядування в Україні

18.ТРУДОВІ СПОРИ

Конституційні форми народовладдя  

Демократичність держави й суспільства визначається насампе­ред рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, наскільки ре­ально наявні процедури виявлення та здійснення волі народу впливають на управління державними та суспільними спра­вами. З правової точки зору народовладдя означає:
1) приналеж­ність усієї суспільної влади, у тому числі державної, народові;
2) вільне здійснення цієї влади народом відповідно до його суверенної волі в інтересах як усього суспільства, так і кожної людини та громадянина.
Залежно від форми волевиявлення народу розрізняють без­посередню та представницьку демократію. За безпосередньої демократії основні рішення приймаються безпосередньо всіма громадянами на референдумах, сходах і т.п., а за представ­ницької — виборними установами (парламентами і т. п.). Народовладдя як головний і вирішальний принцип консти­туційного ладу України закріплене в статті 5 Конституції Ук­раїни ємкою та змістовною формулою: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування". Отже, механізм народовладдя в Україні розрізняє дві головні форми демократії: пряму (безпо­середню) та здійснювану через відповідні органи, насамперед через представницькі установи та інші виборні органи. Народ як носій суверенітету та єдине джерело влади в Ук­раїні має безумовне та пріоритетне право на її безпосереднє здійснення. Це право є природним. Не випадково в частині першій статті 21 Загальної декларації прав людини встановле­но, що кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних пред­ставників. Здійснення влади народом визначається в Консти­туції України як народне волевиявлення. За своїм змістом воно може стосуватися будь-яких сторін життя народу: політичної, економічної, соціальної, культурної тощо. Щоб безпосереднє народовладдя відповідало інтересам на­роду, було справжнім волевиявленням, воно має здійснювати­ся в певних правових формах, які попередньо визначаються й закріплюються Конституцією та окремими законами. Стаття 69 Конституції України проголошує, що народне во­левиявлення здійснюється через вибори, референдум (наука конституційного права відносить їх до провідних форм реалі­зації безпосереднього народовладдя) та інші форми безпосе­редньої демократії. До інших форм прямого народовладдя не­обхідно віднести народні обговорення, плебісцити, відкликан­ня депутатів, загальні збори населення. Форми безпосередньої демократії класифікуються так: —   за результатами діяльності (або способами впливу на суспільні відносини) — імперативні, консультаційні, правотворчі й ті, що не створюють норм права; —   за механізмом діяльності — прямо пов'язані, опосеред­ковано пов'язані та не пов'язані з представницькою де­мократією (відносно самостійні); —   за правовими засадами — ті, що діють на підставі норм права, і ті, що діють на підставі традицій, звичаїв; —   за територіальною ознакою — національні (загальнодер­жавні) і місцеві; —  за суб'єктами — всенародні та групові й індивідуальні. Народне представництво являє собою систему влади народу, яка здійснюється через виборних представників. Сукупність повноважень, делегованих народом або його частиною своїм виборним представникам, які об'єднані в спеціальну колегі­альну установу (парламент, раду), на чітко визначений строк, а також сукупність самих представницьких органів влади яв­ляє собою представницьку владу. Поняття "представницька влада" характеризує не стільки функціональне призначення, скільки природу влади, спосіб її здійснення. Цю владу не можна ототожнювати із законодав­чою, оскільки не будь-яка представницька влада включає за­конодавчі повноваження. Вона наділена нормотворчими, кон­трольними, розпорядчими та іншими повноваженнями. У на­уці конституційного права розрізняють станове, національне, корпоративне, конфесійне, регіональне, етнічне представ­ництво. Порядок, організація та умови здійснення різних форм прямого народовладдя регулюються відповідними законами. Вибори як форма народного волевиявлення є одним зі спо­собів формування народом органів державної влади й місце­вого самоврядування та інших інститутів. Це стосується в пер­шу чергу формування представницьких органів законодавчої влади — парламентів, виборів президента, представницьких органів місцевого самоврядування тощо. Референдум (від лат. referendum — те, що має бути повідом­лено) — всенародне опитування з найважливіших питань дер­жавного життя, у якому беруть участь усі громадяни, котрі ма­ють виборчі права. На відміну від виборів під час референдуму об'єктом є не кандидат або список кандидатів на певну поса­ду, а певне питання, з якого проводиться референдум, — за­кон, законопроект, Конституція, поправка до Конституції, проблема, що стосується статусу відповідної країни, внутріш­ньополітична проблема. Своєрідною формою референдуму є плебісцит, тобто опитування населення про політичну долю те­риторії, на якій воно проживає. Конституційне право сучасних держав передбачає різні фор­ми референдумів і процедури їх застосування. Референдуми поділяють на загальнонаціональні, що проводяться на всій те­риторії держави, і місцеві, які проводяться в окремих адмініст­ративно-територіальних одиницях; на конституційні та зако­нодавчі (предметом перших є або проект нової конституції, або конституційна реформа та поправка до конституції, пред­метом других — проект закону чи закон, який уже є чинним). Щодо правової значущості розрізняють консультативні рефе­рендуми (їх ще називають народними опитуваннями), які проводяться лише з метою виявлення думки виборців з пев­ного питання, остаточне рішення з якого приймається інши­ми органами держави, і "вирішальні", коли той чи інший акт виноситься на голосування виборців з метою остаточного рі­шення щодо його долі. "Вирішальний" референдум може бути або затверджувальним, якщо виборцям пропонується біль­шістю голосів затвердити акт, який ще не набрав чинності, або заперечливим, якщо пропонується відмінити акт, який уже набрав чинності. Розрізняють також обов'язкові та факульта­тивні референдуми. До перших відносяться референдуми, не­обхідність яких передбачається конституцією чи іншим кон­ституційно-правовим актом. У другому випадку проведення референдуму з того чи іншого питання залежить від волі відповідного державного органу чи виборців. Відповідно до Конституції України та Закону України "Про Всеукраїнський та місцеві референдуми" від 3 липня 1991 р. (зі змінами, внесеними до нього Законом України від 18 червня 1992 р.) в Україні проводяться всеукраїнські референдуми, ре­ферендуми Автономної Республіки Крим та місцеві референ­думи (у межах адміністративно-територіальних одиниць). Предметом всеукраїнського референдуму може бути затвер­дження Конституції України, її окремих положень та внесен­ня до Конституції України змін і доповнень; прийняття, зміна або скасування законів України чи їх окремих положень; прийняття рішень, які визначають зміст Конституції України, законів України та інших правових актів. Предметом місцевого референдуму може бути прийняття, зміна чи скасування рішень із питань, віднесених законодав­ством України до відома місцевого самоврядування відповід­них адміністративно-територіальних одиниць; прийняття рі­шень, які визначають зміст постанов місцевих рад та їх вико­навчих і розпорядчих органів. Всеукраїнський референдум згідно зі статтею 72 Конституції України призначається Верховною Радою України або Прези­дентом України відповідно до їхніх повноважень, встановле­них цією Конституцією. Згідно зі статтею 73 та пунктом 2 статті 85 Конституції України Верховна Рада України призна­чає всеукраїнський референдум з питань про зміну території України, а згідно з пунктом 6 статті 106 Конституції України Президент України призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 Кон­ституції України та проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Народна ініціатива за змістом статті 72 Конституції України являє собою вимогу не менш як 3 млн громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менше як у двох третинах областей і не менш як по 100 тис. підписів у кожній області. Місцеві референдуми призначають органи місцевого само­врядування з питань, що належать до їх компетенції. У стат­ті 143 Конституції України проголошується, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування забезпечують про­ведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів. А згідно з пунктом 12 статті 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" прийняття за пропозицією терито­ріальних громад рішення щодо проведення консультативного опитування з питань, які стосуються їхніх спільних інтересів, здійснюється районними й обласними радами виключно на їх пленарних засіданнях. Виключно всеукраїнським референдумом згідно зі стат­тею 73 Конституції України вирішуються питання про зміну території України. А згідно зі статтею 74 не допускається про­ведення референдумів щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Порядок проведення референдумів в Україні встановлений Законом України "Про всеукраїнський та місцеві референ­думи". У статті 1 цього Закону проголошується, що референдум в Україні проводиться з метою забезпечення народовладдя і без­посередньої участі громадян в управлінні державними та місцевими справами. Референдум в Україні — це спосіб прий­няття її громадянами шляхом безпосереднього голосування за­конів України чи інших рішень із важливих питань загально­державного й місцевого значення. Крім того, ця стаття встановлює, що закони та інші рішен­ня, прийняті всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу стосовно законодавчих актів Верховної Ради України, нормативних актів Президента України, Кабінету Міністрів України та інших вищих виконавчих і розпорядчих органів державної влади, рішень місцевих рад. Рішення, прий­няті місцевим референдумом, мають вищу юридичну силу щодо рішень місцевих рад, на території яких він проводиться. Закони та інші рішення, прийняті референдумом, не потре­бують будь-якого затвердження державними органами та мо­жуть бути скасовані чи замінені лише в порядку, передбачено­му Законом України "Про Всеукраїнський та місцеві референ­думи". Законом визначаються загальні положення; порядок при­значення референдумів; підготовка їх проведення; порядок го­лосування та визначення підсумків референдумів; опубліку­вання, введення в дію, зміна чи скасування законів, інших рішень, прийнятих референдумом; положення стосовно до­радчого опитування громадян України. Необхідно зазначити, що цей Закон поки що не приведе­ний у відповідність до Конституції України, що стало каменем спотикання при оголошенні Президентом України референду­му за народною ініціативою, який було проведено 16 квітня 2000 р. Через відсутність механізму проведення такого рефе­рендуму значна кількість політиків, юристів неоднозначно оцінила відповідний Указ Президента України, а питання про проведення в Україні референдуму за народною ініціативою розглядалося Європейською комісією "Демократія через пра­во" (Венеціанська комісія) — експертним органом з конститу­ційного права Ради Європи, а також Парламентською Асамб­леєю Ради Європи. Законопроект про проведення референдумів в Україні пе­ребуває на розгляді у Верховній Раді України. Роль референдумів у регулюванні суспільних відносин ви­значається з огляду на їхні основні соціальні функції. Рефе­рендуми є: —   одним із основних інструментів реалізації права народ­ного суверенітету в легітимізації владних рішень; —   однією з основних форм реалізації права національного суверенітету; —   одним зі способів формування громадської думки; —   у демократичному суспільстві можуть бути використані народом як противага рішенням органів державної влади та місцевого самоврядування, котрі не задовольняють інтереси громадян. Референдний (референдарний) процес здійснюється у кіль­ка стадій: —  призначення референдуму; —   підготовка і проведення референдуму; —   голосування та визначення підсумків референдуму; —   опублікування і введення в дію законів та інших рішень, прийнятих референдумом. Усі стадії референдного (референдарного) процесу підпо­рядковані загальним принципам: —   загального права участі громадян України в референду­мах; —   рівного права участі громадян України в референдумах; —   прямого права участі громадян України в референдумах; —   таємності голосування під час референдумів; —   підготовки та проведення референдумів на демократич­них засадах; —   гласності й відкритості підготовки та проведення рефе­рендумів; —   заборони будь-якого прямого чи непрямого обмеження прав громадян України на участь у референдумах; —   гарантування реалізації демократичних засад підготовки та проведення референдумів; —   підготовки та проведення референдумів за рахунок Дер­жавного бюджету та відповідних місцевих бюджетів. За порушення законності під час підготовки та проведення референдумів за законом настає адміністративна чи криміналь­на відповідальність.
» Поиск
» Статистика

18.205.176.100

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Карта

free counters
» Форма входа
Copyright MyCorp © 2019Конструктор сайтов - uCoz