onli-films.at.ua
Среда, 21.08.2019, 15:10
» Меню сайта
» Правознавство
1.ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

2.НОТАРІАТ В УКРАЇНІ

3.КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

4.КРИМІНАЛІСТИКА

5.ИСТОРИЯ ПОЛИТИЧЕСКИХ И ПРАВОВЫХ УЧЕНИЙ

6."МАЛА" СУДОВА РЕФОРМА В УКРАЇНІ

7.ОБЩАЯ И КРИМИНАЛЬНАЯ СЕКСОЛОГИЯ

8.ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ

9.АНГЛІЙСЬКА МОВА ДЛЯ ЮРИСТІВ ENGLISH FOR LAW STUDENTS

10.СЛОВНИЧОК ЮРИДИЧНИХ ТЕРМІНІВ

11.КРИМІНОЛОГІЯ

12.ЖИТЛОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ

13.СУДОВА РЕФОРМА В УКРАЇНІ: СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ

14.ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

15.ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ

16.МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО

17.ЗАКОН УКРАЇНИ Про місцеве самоврядування в Україні

18.ТРУДОВІ СПОРИ

Конституційно-правові засади організації" та діяльності законодавчої влади в Україні  

Одними з найважливіших складових конституційного права є питання організації державної влади. У демократичних країнах, до яких згідно зі статтею 1 Конс­титуції належить і Україна, єдиним джерелом державної влади є народ, а первинним актом її утвердження — закон. Таким законом в Україні є її Основний Закон — Конституція України. Суть державної влади в Україні як інституту конституцій­ного права полягає в її легітимності, законодавчому закріп­ленні в Конституції волі народу як єдиного джерела влади. Вона здійснюється згідно з конституційними принципами на­родного суверенітету, поділу влад і верховенства права зако­нодавчими, виконавчими й судовими органами на підставі за­гальнодержавних програм, спрямованих на забезпечення прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності, з метою до­сягнення гідних умов її життя. Відповідно до статті 6 Конституції України "державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, ви­конавчу та судову". Розподіл влад являє собою не застиглий механізм відокремлених державних структур, а такий, що пра­цює, досягає єдності на основі складного процесу погоджень і спеціальних правових процедур, передбачених на випадок конфліктних ситуацій. Саме із законодавчого закріплення принципу розподілу державної влади починається її організа­ція. Складовими системи державної влади в Україні є державні органи — органи законодавчої, виконавчої, судової влади та інші. Орган держави — це певна державна інстанція, яка заснова­на державою, утворена нею в установленому порядку та діє за її уповноваженнями. Державний орган України (громадянин або колектив грома­дян) — це відносно відокремлена частка єдиної системи ор­ганів державної влади, побудованої за конституційним прин­ципом розподілу влади, створена в певному визначеному за­коном порядку, яка виконує завдання й функції на підставі державно-владних повноважень і власної компетенції. Особо­вий склад державного органу об'єднується правовими зв'язка­ми в одне ціле (якщо це не одноособовий орган) і діє на пев­ній території за допомогою визначених форм організації та методів діяльності. Розрізняють центральні та місцеві органи державної влади. До центральних належать ті органи держави, повноваження й діяльність яких поширюються на всю територію держави, а також на тих її громадян, які перебувають за її межами. Стаття 75 Конституції України проголошує, що "єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України". Отже, виключно до компетенції Верховної Ради належить прийняття законодавчих актів, які мають найвищу юридичну силу та яким мають відповідати нормативно-пра­вові акти всіх інших державних органів (підзаконні акти). Вер­ховна Рада — загальнонаціональний представницький орган державної влади, що діє на постійній основі. Вона через вільно обраних народних депутатів представляє український народ і діє в інтересах усіх громадян України. Правовий статус Верховної Ради визначено в розділі IV "Верховна Рада України" Конституції України, а основні її функції — також і в інших розділах Конституції: V "Прези­дент України", VI "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади", VII "Прокуратура", VIII "Правосуддя", XII "Конституційний Суд України". Останнє зумовлене тим, що в процесі виконання своїх функцій усі три гілки державної влади тісно взаємодіють. Верховна Рада України складається з однієї палати, що для України, мабуть, є оптимальним варіантом побудови парла­менту, бо однією з причин, які можуть обумовлювати ство­рення двопалатного парламенту, є передусім федеративний устрій держави. Україна ж є унітарною державою, а в таких державах, як свідчить історія розвитку парламентаризму, наяв­ність двопалатних парламентів зумовлюється здебільшого на­ціональними, історичними та культурними традиціями. У ми­нулому двопалатні парламенти виникали, як правило, в ре­зультаті компромісу між феодалами та буржуазією. В Україні таких традицій не існує. Однак під час всеукраїнського рефе­рендуму, проведеного 16 квітня 2000 р. на підставі Указу Пре­зидента України "Про проголошення всеукраїнського референ­думу за народною ініціативою" від 15 січня 2000 р., більшість громадян України, що взяли участь у референдумі, вислови­лися за необхідність формування двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації, та за внесення відповідних змін до Конституції і виборчого законодавства. Порядок діяльності Верховної Ради України, її органів і по­садових осіб, крім того, що його викладено в Конституції Ук­раїни, нині визначено Регламентом Верховної Ради України від 27 липня 1994 р., законами України "Про постійні комісії Верховної Ради України" від 4 квітня 1995 р. (за Конституцією України постійні комісії мають назву комітетів), "Про статус народного депутата України" від 22 березня 2001 р., іншими законодавчими актами, до яких вносилися відповідні зміни й доповнення у зв'язку з прийняттям Конституції України. Водночас слід зауважити, що статтею 82 Конституції перед­бачається прийняття закону про регламент Верховної Ради України. Стаття 76 Конституції України встановлює, що конститу­ційний склад Верховної Ради України налічує 450 народних депу­татів, які обираються на основі загального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 4 роки. На підставі Закону України "Про вибори народних де­путатів України" від 24 вересня 1997 р. (пункт 2 статті 1) 225 з них обираються в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 — за списками кандидатів у депута­ти від політичних партій, виборчих блоків партій у багатоман­датному загальнодержавному виборчому окрузі на основі про­порційного представництва. До речі, більшість громадян України, що взяли участь у ре­ферендумі, позитивно відповіли також на запитання: «Чи згодні Ви із зменшенням загальної кількості народних депу­татів України з 450 до 300 і пов'язаною з цим заміною у час­тині першій статті 76 Конституції України слів "чотириста п'ятдесят" на слово "триста", а також внесенням відповідних змін до виборчого законодавства України?» На підставі результатів референдуму Президент України надіслав до Верховної Ради України законопроект про внесен­ня змін до Конституції України, який має бути розглянутий у відповідності до положень розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" Конституції України. Чергові вибори до Верховної Ради України згідно зі статтею 77 Конституції України відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України. Поза­чергові вибори призначаються Президентом України та про­водяться в період 60 днів з дня опублікування рішення про до­строкове припинення повноважень Верховної Ради України. Як свідчить світова практика, ефективність роботи парла­ментів залежить значною мірою від їх структурованості, а ос­тання — від партійності народних депутатів, яка є основою утворення фракцій у парламенті (у складі парламенту є й по­запартійні депутати; вони можуть входити до тих чи інших фракцій). Наприклад, на початок другої сесії Верховної Ради України чотирнадцятого скликання у парламенті було створено вісім фракцій, а саме: —   Комуністичної партії України; —   Народного Руху України; —   блоку Соціалістичної та Селянської партії України; —   партії Зелених України; —   Народно-демократичної партії України; —   партії "Громада"; —   Соціал-демократичної партії України (об'єднаної); —   Прогресивної соціалістичної партії. У подальшому кількість фракцій збільшилася шляхом по­ділу вже створених і створення нових. Повноваження Верховної Ради України викладені у статті 85 Конституції України. За суттю та призначенням їх можна по­ділити на кілька груп: повноваження, пов'язані з внесенням змін до Конституції України, законотворчою діяльністю та прийняттям законів; зі здійсненням контролю за бюджетом; визначенням засад політики держави та програм суспільного розвитку; визначенням взаємовідносин між Верховною Радою України та Президентом України; формуванням інших дер­жавних органів; здійсненням парламентського контролю; ор­ганізацією адміністративно-територіального поділу країни; здійсненням зовнішніх функцій держави та деякі інші. Ці по­вноваження не є вичерпними; вони доповнюються та дета­лізуються положеннями інших статей Конституції України, зокрема статті 111, яка визначає умови й порядок достроково­го припинення повноважень Президента України в разі його усунення в порядку імпічменту, а також статті 92, яка окрес­лює коло питань, що вирішуються виключно законами Украї­ни тощо. Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу. Як ко­легіальний законодавчий орган вона здійснює діяльність в особливій організаційній формі, збираючись на сесії. Саме в період сесії парламент реалізує свої повноваження, визначені Конституцією України. Така організаційна форма дає мож­ливість збирати одночасно депутатський корпус у стінах пар­ламенту для вирішення питань такою більшістю, котра вима­гається Конституцією та законами України. Сесія парламенту забезпечує його безперервну роботу протягом певного (трива­лого) часу. Відкриття сесії Верховної Ради оголошується головуючим на початку першого пленарного засідання, яке проводиться в перший день роботи сесії. На першу сесію Верховна Рада Ук­раїни збирається не пізніше ніж на тридцятий день після офі­ційного оголошення результатів виборів. Сесії Верховної Ради складаються з пленарних засідань і засідань комітетів і комісій, що проводяться між пленарними засіданнями. Сесії Верховної Ради України поділяються на чергові та по­зачергові. Чергові сесії згідно зі статтею 83 Конституції Украї­ни починаються першого вівторка лютого та першого вівторка вересня кожного року. Тривалість сесії визначається Верхов­ною Радою. У сесійний період щотижнева робота Верховної Ради та її комітетів починається у вівторок о 10 годині й закін­чується в п'ятницю о 14 годині. Позачергові сесії Верховної Ради України із зазначенням порядку денного скликаються Головою Верховної Ради на ви­могу не менше як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради чи на вимогу Прези­дента України. Народні депутати в період сесії на пленарних засіданнях шляхом голосування приймають законодавчі акти, а також опрацьовують законопроекти в парламентських комітетах, займаються іншими питаннями законодавчого органу, працю­ють у своїх виборчих округах, зустрічаються з виборцями. Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання відбувається за рішенням більшості консти­туційного складу Верховної Ради України. Голосування на засіданнях Верховної Ради України здій­снюється народними депутатами особисто. Стаття 88 Конституції України встановлює склад керівницт­ва Верховною Радою України. До нього належать Голова Вер­ховної Ради України, Перший заступник Голови Верховної Ради України, заступник Голови Верховної Ради України. Верховна Рада України обирає зі свого складу ці посадові осо­би та відкликає їх. Голова Верховної Ради України здійснює повноваження, пе­редбачені Конституцією України, у порядку, встановленому законом про регламент Верховної Ради України (стаття 88 Кон­ституції України), але такий закон поки що розроблюється. Голова Верховної Ради України: —   веде засідання Верховної Ради України; —   організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України; —   підписує акти, прийняті Верховною Радою України; —   представляє Верховну Раду України у зносинах з інши­ми органами державної влади України та органами влади інших країн; —  організовує роботу апарату Верховної Ради України. Для здійснення підготовки проектів законів, підготовки й попереднього розгляду питань, віднесених до повноважень Верховної Ради, утворюються комітети Верховної Ради Украї­ни, які працюють постійно. Верховна Рада України затверджує їх перелік та обирає голів цих комітетів (стаття 89 Конституції України). Перелік комітетів Верховної Ради України чотирнад­цятого скликання затверджений Постановою Верховної Ради України від 14 травня 1998 р.: —   з питань правової реформи; —   державного будівництва, місцевого самоврядування та діяльності рад; —   соціальної політики та праці; —   охорони здоров'я, материнства та дитинства; —   молодіжної політики, фізичної культури і спорту; —   науки і освіти; —   культури і духовності; —   економічної політики, управління народним господар­ством, власності та інвестицій; —   бюджету; —   фінансів і банківської діяльності; —   промислової політики; —   паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки; —   будівництва, транспорту і зв'язку; —   аграрної політики та земельних відносин; —   у закордонних справах і зв'язках з СНД; —   з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи; —   законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності та боротьби з організованою злочинністю і корупцією; —   національної безпеки і оборони; —   Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України; —   свободи слова та інформації; —   прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин; —   у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів. До основних функцій комітетів Верховної Ради України на­лежать: —   законопроектна (організація розробки за дорученням Верховної Ради чи з власної ініціативи проектів законів та інших актів, що розглядаються Верховною Радою); —   участь у складанні та прийнятті Державного бюджету та контролі за його виконанням у частині, віднесеній до їх компетенції; —   участь у формуванні структур Верховної Ради та інших органів державної влади (обговорення кандидатур, підго­товка висновків тощо); —   попередній розгляд та підготовка висновків і пропозицій щодо ратифікації та денонсації міжнародних договорів і угод; —   попередній розгляд і підготовка висновків і пропозицій щодо проектів державних програм економічного, соці­ального та культурного розвитку України, звітів про їх виконання та інших питань, що розглядаються Верхов­ною Радою; —   здійснення контролю за дотриманням Конституції та законів України, інших нормативних актів Верховної Ради, за їх відповідністю Конституції та законам Украї­ни, підзаконним актам і т. д. У разі необхідності для підготовки й попереднього розгляду питань, що належать до компетенції Верховної Ради України, але мають тимчасовий характер або не потрапляють у коло питань, що підлягають розгляду в комітетах, Верховна Рада може створювати тимчасові спеціальні комісії. З метою проведення розслідувань з питань, що становлять суспільний інтерес, Верховна Рада може створювати тимчасові слідчі комісії. Але оскільки такі комісії не входять до системи органів правосуддя України, їх висновки та пропозиції не є вирішальними для слідчих органів і суду. Можна вважати, що вони мають суто моральне значення. Конституція України не закріплює порядок організації та діяльності комітетів Верховної Ради, їх тимчасових спеціаль­них і слідчих комісій, а покладає вирішення цих питань на відповідне законодавство, яке повинно бути створено для роз­витку наведених вище положень. Конституція України передбачає багато функцій для здій­снення повноважень вищого виборного колегіального органу держави — Верховної Ради. Основними серед них є: —   законодавча; —   установча (державотворча, організаційна); —   парламентського контролю. Здійснення цих та інших функцій Верховної Ради назива­ють процедурами або процесом. Відповідно розрізняють зако­нодавчу, установчу процедуру, процедуру парламентського контролю та ін. Найголовнішою, характерною лише для Верховної Ради Ук­раїни як єдиного в Україні законодавчого органу, є законодав­ча функція (законодавча процедура, законодавчий процес). Законодавчий процес являє собою діяльність державних органів та їх посадових осіб, пов'язану з поданням до законо­давчого органу проекту законів, їх розглядом, прийняттям (зміною, припиненням чинності) і введенням у дію, а також із формуванням єдиної системи законодавства України. Законодавчий процес в Україні має такі стадії: 1)  розробка проектів законів; 2)    внесення та відкликання законодавчих пропозицій, за­конопроектів, поправок; 3)    розгляд законодавчих пропозицій, законопроектів, по­правок у комітетах Верховної Ради; 4)    вирішення Верховною Радою питання щодо включення законопроекту до порядку денного сесії та про порядок робо­ти над ним; 5)    прийняття, а в разі необхідності — доопрацювання зако­нопроекту, рішення про створення тимчасової спеціальної комісії для виконання цієї роботи; 6)    у разі необхідності обговорення Верховною Радою та прийняття рішення щодо основних положень, принципів, критеріїв, на яких має базуватися чи бути доопрацьованим відповідний законопроект або його структурна частина; 7)    прийняття в разі необхідності рішення про визнання розгляду законопроекту невідкладним; 8)    розгляд законопроектів у першому читанні (обговорен­ня та прийняття рішення); 9)    розгляд законопроектів у другому читанні (обговорення та прийняття рішення);   10)    розгляд законопроектів у третьому читанні (обговорен­ня та прийняття рішення); 11)    у разі прийняття закону в цілому прийняття Верховною Радою України закону чи постанови про його введення в дію. В останні 2 роки положення про набрання чинності тим чи іншим законом передбачається у прикінцевих положеннях самого закону; 12)    оформлення тексту закону (чи іншого законодавчого ак­та), прийнятого Верховною Радою, Секретаріатом Верховної Ради, і підписання його Головою Верховної Ради України; 13)    передача тексту закону (разом із законом або постано­вою Верховної Ради про порядок його введення в дію) на під­пис Президентові України; 14)    підписання Президентом України закону (разом із за­коном чи постановою про порядок його введення в дію) або повернення із зауваженнями й можливими пропозиціями до Секретаріату Верховної Ради України; 15)    повторний розгляд закону (разом із законом або поста­новою Верховної Ради про порядок його введення в дію) у Верховній Раді України; 16)    опублікування (після підписання Президентом України) тексту закону державною мовою у "Відомостях Верховної Ради України", газеті "Голос України" та інших друкованих ор­ганах. На підставі статті 91 Конституції України Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією. Світова практика визнає існування так званих конституційних законів, які мають особливу юридичну силу й тому потребують складнішої процедури їх прийняття. Звичайно до зазначених законів відносять такі, про необхід­ність яких є спеціальне застереження в тексті Конституції, а також закони, що вносять зміни й доповнення до Консти­туції. Конституційний закон приймається двома третинами голосів від загальної кількості складу парламенту. Конституція України, спираючись на світовий досвід, чітко визначила перелік суб'єктів, які наділено правом законодавчої ініціативи. Таке право згідно з частиною першою статті 93 Конституції України "належить Президентові України, народ­ним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Націо­нальному банку України", а частина друга цієї статті передба­чає, що законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України поза­чергово. Право законодавчої ініціативи — це можливість вносити до законодавчого органу законопроекти, тобто попередні тексти законів. Цьому праву кореспондує обов'язок законодавчого органу обговорити питання про прийняття таких законопро­ектів до розгляду. Право законодавчої ініціативи визнається початковою стадією законодавчого процесу. Верховна Рада України як представницький орган має пра­во здійснювати свої повноваження протягом усього строку, на який її обрано. А припиняються вони згідно зі статтею 90 Конституції України "у день відкриття першого засідання Вер­ховної Ради України нового скликання". Ця стаття прого­лошує також, що повноваження Верховної Ради достроково може припинити Президент України за умови, якщо пленарні засідання не можуть розпочатися протягом 30 днів однієї чер­гової сесії. Запровадження подібного інституту до конституційного ме­ханізму взаємовідносин законодавчої та виконавчої влади ви­кликане необхідністю встановлення правових процедур подо­лання можливого політичного протистояння партій, груп і фракцій у Верховній Раді, відповідного стимулювання та за­безпечення стабільності її роботи тощо. Водночас дострокове припинення повноважень Верховної Ради України є крайнім засобом впливу на неї. Саме тому статтею 90 Конституції Ук­раїни встановлено, що повноваження Верховної Ради Украї­ни, що обрана на позачергових виборах, проведених після до­строкового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом 1 року з дня її обрання і не можуть бути достроково припинені в останні 6 місяців строку повно­важень Президента України. Важливою функцією Верховної Ради України є установча (державотворча, організаційна). Основними напрямками ді­яльності Верховної Ради щодо її здійснення є: —   участь у формуванні органів виконавчої влади; —   формування органів судової влади; —   створення парламентських структур; —   участь у формуванні інших органів державної влади та державних організацій; —   вирішення питань територіального устрою України й за­безпечення формування органів місцевого самовряду­вання. Не менш важливою функцією Верховної Ради є парламент­ський контроль, який здійснюється в межах, визначених Кон­ституцією України. Основними його напрямками є: —  контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України; —  контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини й громадянина та їх захист; —  бюджетно-фінансовий контроль; —  запит Верховної Ради до Президента України; —  запит народного депутата України на сесії Верховної Ради України; —  контроль за діяльністю органів прокуратури; —  контроль з окремих питань безпосередньо чи через тим­часові спеціальні та слідчі комісії. Один із видів парламентського контролю за дотриманням конституційних прав і свобод людини та громадянина здій­снює на підставі статті 101 Конституції України Уповноваже­ний Верховної Ради України з прав людини. Його правовий ста­тус, повноваження й організація діяльності регулюються Зако­ном України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23 грудня 1997 р. Уповноважений з прав людини є посадовою особою, і його статус визначається Кон­ституцією України та законами України "Про Уповноважено­го Верховної Ради України з прав людини" та "Про державну службу". Уповноважений здійснює діяльність незалежно від інших державних органів і посадових осіб. Його діяльність доповнює наявні засоби захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина, не відміняючи їх і не тягнучи перегляду ком­петенції державних органів, які забезпечують захист і понов­лення порушених прав і свобод. Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх 5 років проживає в Україні. Він призначається стро­ком на 5 років, початком якого є день прийняття ним присяги на сесії Верховної Ради України. Уповноважений з прав людини не може мати представ­ницького мандата, обіймати будь-які інші посади в органах державної влади, виконувати іншу оплачувану або неоплачу-вану роботу в органах державної влади чи місцевого самовря­дування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в устано­вах, організаціях незалежно від форми власності, крім викла­дацької, наукової чи іншої творчої діяльності. Він не може бути членом будь-якої політичної партії. Актами реагування Уповноваженого щодо порушень по­ложень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини та громадя­нина є конституційне подання Уповноваженого та подання Уповноваженого. Конституційне подання Уповноваженого являє собою акт ре­агування до Конституційного Суду України щодо вирішення питання про відповідність Конституції України (конститу-ційність) закону України чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим, а та­кож офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Подання Уповноваженого являє собою акт, який вноситься ним до органів державної влади та місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій неза­лежно від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття в місячний строк відповідних заходів щодо усунен­ня виявлених порушень прав і свобод людини та громадянина. Уповноважений з прав людини здійснює діяльність на під­ставі відомостей про порушення прав і свобод людини та гро­мадянина, які він отримує за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників, народ­них депутатів України, а також за власною ініціативою. Контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України на підставі статті 98 Конституції України здійснює Рахункова палата, Голову та інших членів якої відповідно до пункту 16 статті 85 Консти­туції України призначає на посади та звільняє з них Верховна Рада України. Статус, завдання, функції та повноваження Рахункової палати, її склад, структура, порядок діяльності визначаються Законом України "Про Рахункову палату Верховної Ради Ук­раїни", який набрав чинності 22 жовтня 1996 р. і продовжує діяти як Закон України "Про Рахункову палату" на підставі Постанови Верховної Ради України від 14 січня 1998 р., за ви­нятком окремих положень, що втратили чинність відповідно до рішення Конституційного Суду України. Цим же Законом регулюються питання контролю Верхов­ної Ради України за діяльністю Рахункової палати та гарантії забезпечення її діяльності. Рахункова палата — постійно діючий орган контролю, під­порядкований і підзвітний Верховній Раді України. Свою ді­яльність вона здійснює самостійно, незалежно від будь-яких органів держави. Основними завданнями Рахункової палати є організація та здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, витрачанням бюджет­них коштів (у тому числі загальнодержавних цільових фондів), їх обсягами, структурою та цільовим призначенням, утворен­ням і погашенням внутрішнього та зовнішнього боргу Украї­ни, а також визначення ефективності та доцільності видатків державних коштів, валютних і кредитно-фінансових ресурсів, контроль за фінансуванням загальнодержавних програм еко­номічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля тощо. Крім розглянутих основних (законодавчої, установчої та парламентського контролю), Верховна Рада України здійснює багато інших функцій, властивих органам державної влади. До них належать: внутрішні функції — політична, економічна, соціальна, культурна (духовна), екологічна, та зовнішні — зов­нішньополітична, зовнішньоекономічна, оборонна та ін. Усі вони більшою чи меншою мірою мають конституційне закрі­плення.
» Поиск
» Статистика

18.206.15.215

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Карта

free counters
» Форма входа
Copyright MyCorp © 2019Конструктор сайтов - uCoz