onli-films.at.ua
Суббота, 17.08.2019, 22:03
» Меню сайта
» Правознавство
1.ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

2.НОТАРІАТ В УКРАЇНІ

3.КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

4.КРИМІНАЛІСТИКА

5.ИСТОРИЯ ПОЛИТИЧЕСКИХ И ПРАВОВЫХ УЧЕНИЙ

6."МАЛА" СУДОВА РЕФОРМА В УКРАЇНІ

7.ОБЩАЯ И КРИМИНАЛЬНАЯ СЕКСОЛОГИЯ

8.ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ

9.АНГЛІЙСЬКА МОВА ДЛЯ ЮРИСТІВ ENGLISH FOR LAW STUDENTS

10.СЛОВНИЧОК ЮРИДИЧНИХ ТЕРМІНІВ

11.КРИМІНОЛОГІЯ

12.ЖИТЛОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ

13.СУДОВА РЕФОРМА В УКРАЇНІ: СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ

14.ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

15.ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ

16.МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО

17.ЗАКОН УКРАЇНИ Про місцеве самоврядування в Україні

18.ТРУДОВІ СПОРИ

КРИМІНАЛІСТИКА В УКРАЇНІ В XIX — НА ПОЧАТКУ XX ст.

Криміналістична література. Криміналістика як самостійна на­ука бере початок з кінця XIX ст. Засновниками її вважають австрій­ського професора Г. Гросса (1847-1915) і французького криміналіста А. Бертильона (1853-1914), які зробили великий внесок у створення цієї важливої для правосуддя науки. Формування криміналістичних знань нерозривно пов'язане з роз­витком кримінально-процесуальної науки. Саме у працях процесу­алістів порушувалися питання про прийоми збирання, виявлення й дос­лідження речових доказів, тактику виконання слідчих дій тощо. У Росії одними з перших таких видань були праці П. Раткевича "Зерцало пра­восуддя" (1805), невідомого автора "Керівництво зі слідчої частини" (1831), М. Орлова "Досвід короткого керівництва для проведення слідств" (1833), Я. Баршева "Підстави карного судочинства стосовно російського карного судочинства" (1841), М. Калайдовича "Вказівки для проведення судових слідств" (1849), Е. Колоколова "Правила й форми проведення слідств, складені за Зводом законів" (1850). Активного розвитку наукові дослідження засобів боротьби зі зло­чинністю дістали у другій половині XIX ст. Цьому сприяли судова реформа 1864 р. і досягнення науки, передусім у хімії та судовій медицині. У той час з'явились як вітчизняні, так і перекладні за­рубіжні праці, присвячені різним аспектам криміналістики. У 90-х роках було видано різноманітні інструкції, керівництва з розшуку, дізнання та слідства. Так, у 1883 р. київський прокурор М. Шепелєв розповсюдив "Інструкцію чинам поліції Київської судо­вої палати по виявленню і дослідженню злочинів", де давалися вка­зівки щодо розслідування найнебезпечніших злочинів. Аналогічні інструкції видав у 1898 р. харківський прокурор В. Давидов. Серед зарубіжних праць, які істотно вплинули на розвиток віт­чизняної криміналістики, найпомітніша "Керівництво для судових слідчих, членів загальної та жандармської поліції" Г. Гросса. Ця пра­ця російською мовою вийшла трьома випусками у Смоленську (1895— 1897). У ній не тільки узагальнювався досвід слідчої роботи, а й про­понувалося застосовувати у слідчій практиці такі тактичні й технічні прийоми, у яких використовуються дані різних (переважно природ­ничих) наук, спеціально пристосованих для розслідування злочинів. Нову галузь знання Г. Гросс визначив як науку "про реальності кри­мінального права", що базується на змішаному правовому та при­родничо-історичному методі, предметом якої є фактичний аспект злочину і відомості, необхідні для здійснення окремих слідчих дій. Цю науку Г. Гросс назвав криміналістикою. Згідно з таким розумін­ням криміналістики Г. Гросс вважав її предметом учення про вияв­лення й використання речових доказів, зокрема правила роботи зі слідами, підробними документами тощо; вивчення окремих видів злочинів; питання побуту злочинців (вивчення жаргону, забобонів тощо). У системі поліцейських і жандармських установ використовували­ся також праці вітчизняних криміналістів: монографія повітового поліцейською чиновника І. Снєгірьова "Про розшук" (1908), праця поліцейського генерала В. Лебедєва "Мистецтво розкриття злочи­нів" (І. Антропометрія. II. Судово-поліцейська фотографія. III. Дак­тилоскопія), яка вийшла трьома випусками (1909—1912). Зазначимо, що В. Лебедєв уперше ввів у російську криміналістику визначення поняття криміналістики: це наука, що розроблює методи виявлення й дослідження різних видів слідів (рук, ніг), з'ясовує винних у злочинах, веде реєстрацію злочинців, встановлює "самоособистість", прийоми кримінального дізнання (розпитування обізнаних осіб і свідків, допи­ти обвинувачених, обшуки, виїмки та огляди) і особливі методи роз­слідування окремих категорій злочинів. Іншими словами, вона розгля­дає й систематизує прийоми кримінального розшуку з метою роз­криття злочинів або з'ясування істини події. В Україні в першому десятиріччі XX ст. вийшли праці Г. Брейтма-на, В. фон Ланге, Г. Рудого, де порушувалися проблеми криміналіс­тики. Ці праці ще не розглядалися в літературі, тому коротко охарак­теризуємо їх. Праця Г. Брейтмана "Злочинний світ. Нариси з побуту професій­них злочинців" (1901) присвячена тактичним прийомам, які викорис­товують професійні злочинці: кишенькові злодії ("марвіхери", "мий­ники"), конокради, аферисти, шахраї та ін. Хоча книга колишнього начальника харківської розшукної поліції В. фон Ланге "Злочинний світ. Мої спогади про Одесу та Харків" (1906) належить до жанру спогадів, у ній автор не тільки розповів про техніку розкриття того чи іншого злочину, а й докладно охарактеризував злочинців різних категорій: убивць, розбійників, грабіжників, злодіїв, шахраїв, фаль­шивомонетників, винокурів, розкриваючи професійні таємниці їх злочинної діяльності. У 1905 р. за розпорядженням київського поліцмейстера було вида­но "Звіт про діяльність розшукного відділення київської міської поліції за 1902, 1903 і 1904 р.", автором якого був завідувач розшук­ного відділення колезький секретар Г. Рудий. Ім'я цього українсько­го криміналіста-практика, як і його праця, донедавна залишалося не­відомим, незважаючи на те що він зробив значний внесок у розвиток не тільки української, а й російської криміналістики. За обсягом і змістом Звіт Г. Рудого більше нагадує наукову моно­графію, ніж службовий документ. Складається він з 12 глав, де крім питань організації й діяльності розшукного відділення розглядають­ся випадки підпалювання, конокрадства, бродяжництва, жебрацтва, проституції, підпільної адвокатури та інші злочини, а також чинни­ки, що заважають успішній боротьбі зі злочинністю. Важливе місце у Звіті посідає проект організації дактилоскопічних бюро в Росій­ській імперії, підготовлений автором і направлений керівництву ки­ївської поліції наприкінці 1903 р. Нині цінність праці Г. Рудого полягає в тому, що вона вносить певні зміни до наявних у науковій літературі тверджень стосовно окремих питань історії вітчизняної криміналістики. Посилаючись на це джерело, можна впевнено говорити, що перше в Росії дактилоско­пічне бюро було організоване в Києві і чини київської розшукної поліції першими в Російській імперії для розкриття злочинів викори­стовували валізу слідчого та службово-розшукових собак. Після судової реформи 1864 р. коло осіб, яким доручалося здійс­нювати експертизи, значно розширилося. Згідно зі Статутом кримі­нального судочинства (ст. 326) як обізнані особи могли бути запро­шені лікарі, фармацевти, професори, учителі, техніки, художники, ре­місники, скарбники та інші особи, які мали спеціальні знання і особливий досвід "...по якій-небудь службі або частині". Як екс­пертів з порівняння підписів і почерку дозволялося залучати також чинів поліцейських управлінь. До судово-медичних експертиз слідчі на місцях найчастіше залу­чали лікарські управи. Уже в 60-70-х роках XIX ст. майже всі вони мали штатних експертів, у розпорядженні яких були мікроскопи, хімічні реактиви та просте обладнання. їхню роботу контролювала лабораторія при Медичному департаменті, яка в разі потреби здійс­нювала повторне дослідження. До справи про підробку грошових знаків та інших цінних паперів як судово-експертний заклад періодично залучали Експедицію виго­товлення державних паперів, що випускала паперові грошові знаки, облігації тощо. Якщо виникали вузькоспеціальні питання з біології та інших наук, слідчі й судові органи зверталися до Центральної хімічної лабораторії Міністерства фінансів, де здійснювались екс­пертизи, пов'язані з дослідженням різних рідин: спирту, одеколону, мастил, політури тощо. Технічну експертизу документів, фірмових знаків і знаків клейму­вання здійснювали Мануфактурна рада Міністерства фінансів та Єди­на медична рада при медичному департаменті Міністерства внутрішніх справ. Експертною діяльністю займалося також Російське технічне то­вариство. У його складі в 1878 р. було створено фотографічний відділ, де здійснювалися різні експертизи, зокрема досліджувались документи. Часто до експертиз суд і поліція залучали фахівців з медицини, хімії та психіатрії. Відомо, що українські вчені одними з перших почали здійснюва­ти судово-медичні дослідження слідів крові. Піонером у цьому на­прямку був Харківський університет. Там ще в 1866 р. Ф. Ган захис­тив докторську дисертацію, присвячену судово-медичним досліджен­ням слідів крові, а в 1893 р. приват-доцент С. Дворніченко написав дисертаційне дослідження на тему "До питання про відміну крові лю­дини від крові ссавців тварин у судово-медичному відношенні". Криміналістичні заклади. Першим криміналістичним закладом у Росії була судово-фотографічна лабораторія, відкрита в 1889 р. при Петербурзькому окружному суді. Створив її на власні кошти вчений-криміналіст Є. Буринський. У 1912 р. лабораторію розформували, а замість неї організували кабінет науково-судових експертиз, що підпорядковувався прокурору Петербурзької судової палати. Протя­гом двох наступних років аналогічні кабінети з'явились у Москві, Києві та Одесі. Експертна діяльність цих кабінетів була набагато ширшою. Згідно із законами від 28 липня 1912 р. і 4 липня 1913 р. кабінети науково-судових експертиз призначалися для досліджень у кримінальних і цивільних справах за допомогою фотографії, дакти­лоскопії, хімічного й мікроскопічного аналізів та інших прийомів, за винятком досліджень, які здійснювали лікарські відділення губернсь­ких правлінь, а також для сприяння в особливо важливих випадках слідчій владі у виявленні винних і з'ясуванні злочинів або встановленні невинності підозрюваного. Діяльність кабінетів регламентувала спеціальна інструкція. До функцій керівника та його помічника входило дослідження, складан­ня висновків про експертизу, вирішення технічних питань у судових засіданнях, виїзд на місце вчинення чи виявлення злочинів для фото­графування та участі в огляді місцевості, трупів, зломів і слідів. Структурно кабінети складалися з трьох відділів: фотографічно­го, кримінально-технічного та хімічного. У фотографічному відділі застосовувалася метрична, репродукційна, проекційна фотографія, мікрофотографія та фотографія в ультрафіолетових променях. Київський кабінет науково-судових експертиз, заснований у лю­тому 1914 р., очолив криміналіст С. Потапов (1873-1957), який піз­ніше став одним із засновників радянської криміналістики. Він за­лучив до роботи в новому закладі відомих представників природни­чих наук приват-доцентів Київського університету В. Фаворського, М. Петрова та О. Семенцова, доктора медицини М. Туфанова. В Оде­сі керівником відкритого у квітні 1914 р. кабінету науково-судових експертиз став учений-криміналіст М. Макаренко. Свідчень про дореволюційну діяльність Київського та Одеського кабінетів науково-судових експертиз збереглося мало, більшість ма­теріалів втрачено під час громадянської війни. З опублікованих звітів відомо, що в середньому за рік у кабінетах здійснювалося майже 300 різноманітних експертиз. Наприклад, в Одеському кабінеті за три роки роботи було здійснено 738 експертиз: у 1914 р. — 215, у 1915— 279, у 1916 р. — 244. Дослідження розподілялися так: по­рівняння почерків — 346, інші дослідження документів — 122, дакти­лоскопія — 38, дослідження волосся, сперми та крові — 43, хімічні — 122, інші види дослідження — 67. На превеликий жаль, перші кабінети науково-судової експертизи проіснували недовго. Під час революції 1917 р. та громадянської вій­ни більшість із них практично припинили свою діяльність. Але й за ці кілька років вони зробили значний внесок у розвиток вітчизняної криміналістики, упроваджуючи у слідчу практику науково-технічні прийоми та методи. Кримінально-реєстраційні підрозділи поліції. Особливу систему кри­міналістичних закладів становили кримінально-реєстраційні підроз­діли поліції. Перше в Росії Реєстраційне бюро, яке називалось антропо­метричною станцією, було створене при Петербурзькій розшукній полі­ції в 1890 р. для позбавлення рецидивістів можливості приховувати свою попередню судимість, а також для реєстрування підозрілих осіб, які бажали приховати своє минуле і справжнє ім'я. Через два роки в пе­риферійних містах було створено ще 12 аналогічних станцій, у тому числі й єдина в Україні — Одеська. Більшість із них підпорядковували­ся тюремним комітетам. Основна функція цих станцій полягала в ре­єстрації й ототожненні злочинців за допомогою антропометричних вимірювань за системою, розробленою А. Бертильоном. Антропометричний метод реєстрації передбачав 12 вимірювань певних частин тіла людини. Протягом 1890—1897 рр. у Російській імперії за системою А. Бертильона було зареєстровано 27 тис. осіб (23 тис. чоловіків і 4 тис. жінок), серед яких виявлено 1700 реци­дивістів і 180 рецидивісток. Можливості фотографії в поліцейській реєстрації почали викорис­товувати ще в 60-х роках XIX ст. У 1862 р. при санкт-петербурзькій поліції було організовано фотографічне бюро "для зняття портретів з обвинувачених з метою встановлення їх особи". В Україні перше поліцейське фотографічне ательє з'явилося в 1864 р. у м. Бобринці (нині Кіровоградської обл.). Воно було організоване на кошти, зі­брані за підпискою населення, з метою додавання фотокартки до всіх важливих випадків судово-поліцейських справ. Але застосування фотографії було епізодичним і не створювало системи. Наукова база для виникнення судової фотографії з'явилася наприкінці XIX ст. Як зазначалось, великий внесок в її розвиток зробив російський учений Є. Буринський. Про те, що науково-теоретичний і практичний рівень судової фо­тографії в Росії був високий, свідчить найвища нагорода, яку одер­жав російський відділ судово-поліцейської фотографії на міжна­родній фотографічній виставці у Дрездені (1909). У російському відділі експонувались інструкції, таблиці та практичні посібники із судової фотографії, реєстраційні знімки злочинців та відбитки їх пальців, фотоілюстрації про розкриття найнебезпечніших злочи­нів — убивств, розбійних нападів, крадіжок зі зломом, фальшивомо-нетництва, шахрайства тощо. У Києві антропометричний кабінет було організовано наприкінці 1901 р. при розшукній частині міської поліції. На той час єдиним тех­нічним засобом у поліції був фотографічний апарат, придбаний в 90-х роках XIX ст. Діловодство розшукної частини складалося з двох жур­налів: настільного реєстру, де фіксувалися "темні особи", та розшу-кового алфавіту, де значилися списки розшукуваних осіб. Причиною цього було те, що в розшукній частині не було постійного особово­го складу як такого. Розшукові обов'язки виконували кілька відряд­жених городових, які підпорядковувались завідувачеві розшукної частини. До речі, цю посаду обіймали чини міської поліції за суміс­ництвом. У серпні 1901 р. розшукну поліцію Києва очолив колезький секре­тар Г. Рудий. Через місяць після призначення він виїхав у закордон­не відрядження, під час якого відвідав спочатку Лондон, а потім Париж. Результатом його двомісячного ознайомлення зі станом роз­шукної справи в Англії та Франції стала повна реорганізація київ­ської розшукної поліції. Одним із важливих заходів з удосконалення кримінальної реєст­рації було створення антропометричного кабінету. Порядок реєст­рації був такий: на кожного доставленого до розшукної частини скла­дали антропометричну картку за системою А. Бертильона у трьох при­мірниках. Один примірник розміщувався у шафі № 1, поділеній на ящики за видами вчинення злочинів (вбивці, злодії, шахраї, гвалтівни-ки тощо), другий — у шафі № 2, де концентрувалися картки з прізви­щами злочинців за алфавітом, третій — у шафі № 3 у порядку реєст­рації. Фотокартки невпізнаних трупів містилися у шафі № 4. За перший рік роботи кабінету, тобто протягом 1902 р., антропо­метричне вимірювання було застосоване до 2787 затриманих осіб (1563 чоловіків і 1224 жінок), а в 1903 р. — до 3687 осіб (2265 чо­ловіків та 1422 жінок). Департамент поліції докладав багато зусиль до розширення ме­режі антропометричних кабінетів, але централізованого обліку за лінією розшукної поліції у масштабах імперії до 1908 р. не існувало. Це сталося після створення в усіх губернських і найбільших повіто­вих містах 89 розшукних відділень, які згідно із законом від 6 липня 1908 р. поділялися на чотири розряди. В Україні вони існували в Києві, Одесі, Харкові (І розряд); Катеринославі, Єлисаветграді, Ми­колаєві (II розряд); Житомирі, Кам'янці-Подільському, Полтаві, Кре­менчуці, Бердичеві, Херсоні, Сімферополі, Керчі, Новоросійську (III розряд) і Чернігові (IV розряд). Провідним підрозділом розшук­ного відділення було довідково-реєстраційне бюро, до основних зав­дань якого входили реєстрація злочинців, систематизація відомостей про них, встановлення особи, видача довідок про судимість і розшук винних осіб. До компетенції бюро належало також здійснення кри­міналістичних експертиз (дослідження речових доказів, технічних досліджень документів, експертиз почерків тощо). Штати довідково-реєстраційних бюро розшукних відділень усіх розрядів налічували дві одиниці: чиновник, який завідував реєстрацією злочинців і листу­ванням з розшуків та наглядів, та фотограф, він же помічник реєст­ратора злочинців. Характерно, що їхні службові оклади були майже однаковими (для І розряду — 1000 крб, II — 900, III — 800 крб). Нові підрозділи застосовували антропометрію, дактилоскопію, судову фотографію та словесний портрет. На кожного затриманого склада­ли повну реєстраційну картку з трьома фотокартками і дактилоско­пічними відбитками у двох примірниках (один — для центрального реєстраційного бюро); особову картку з фотографічним знімком про­фесійних злочинців; алфавітну картку, а також фотокартку для аль­бому злочинців. До складу реєстраційного бюро входили фотосалон з антропомет­ричним і дактилоскопічним кабінетом, де застосовувалася методика опису прикмет злочинців за системою "словесного портрета"; карт­кова реєстратура, де зберігались реєстраційні картки злочинців з їх­німи фотокартками, антропометричними та дактилоскопічними да­ними, картковий розшуковий алфавіт, альбом злочинців і "осіб по­рочної поведінки", колекція почерків, знарядь злочинів, злодійських інструментів і шахрайських пристроїв, довідки про судимість і ві­домості про утримуваних у місцевих в'язницях, відомості за поточни­ми наглядами, газетні вирізки. Організацію й діяльність реєстраційних бюро регламентували Окрема інструкція (доповнення до циркуляру департаменту поліції від 29 грудня 1906 за № 1) та Інструкція чинам розшукної поліції (1910), які були обов'язковим керівництвом з реєстрації злочинців. В останній, зокрема, зазначалося, що всі чини розшукних відділень мають бути ознайомлені із судово-поліцейською фотографією, дак­тилоскопією та антропометрією, фіксуванням слідів гіпсом. Для цьо­го кожна особа, яка влаштовувалася на службу до розшукної поліції, зобов'язувалася "...пробути певний час на практичних заняттях з реєстрації злочинців". Діяльність дактилоскопічних кабінетів регламентувалася спеці­альною інструкцією, розробленою департаментом поліції у вересні 1910 р. У ній детально роз'яснювалося про потожирові відбитки пальців, про те, на яких поверхнях вони найчастіше зберігаються, як їх виявляти та фотографувати. В інструкції давалися вказівки щодо дактилоскопічної експертизи (порівняння), яку повинні були здій­снювати завідувачі дактилоскопічної реєстрації. Зауважимо, що в Росії дактилоскопія не була належно оцінена і вважалася допоміжним до антропометрії методом. Такий комбінова­ний метод кримінальної реєстрації, на відміну від європейських країн, існував у Росії до повалення царизму, а в окремих регіонах — і в перші роки радянської влади. В історико-правовій і криміналістичній літературі зазначається, що вперше в Російській імперії дактилоскопію почали застосовувати у в'язницях наприкінці 1906 р., а у практиці розшукної поліції — з 1907 р. Насправді ж перше дактилоскопічне бюро було створене в січні 1904 р. при розшукній частині київської міської поліції. За пер­ший рік існування цього бюро було дактилоскоповано 2987 осіб: 1590 чоловіків і 1397 жінок. Історія створення першого в Україні дактилоскопічного бюро за­слуговує докладнішої розповіді, тим більше що в навчальній літера­турі цей факт залишається невисвітленим. У вересні 1903 р. київський поліцмейстер полковник Цихоцький, перебуваючи в Німеччині, відвідав Дрезденську виставку поліцей­ської техніки, а також місцеву кримінальну поліцію. Повернувшись до Києва, він відрядив завідувача розшукної частини Г. Рудого до Дрездена для ознайомлення з найновішими досягненнями кримі­нальної поліції з метою застосування їх у Київському розшукному відділенні. Серед експонатів виставки увагу Г. Рудого привернули валіза з численними інструментами, необхідними для виявлення злочинів, і новий спосіб ототожнення особи злочинця за допомогою дактилоскопії. Із Дрездена Г. Рудий вирушив до Берліна, а потім до Відня, де ознайомився з організацією розшукної справи в цих міс­тах. Після повернення із закордонного відрядження Г. Рудий на власні кошти зробив таку саму валізу, доповнивши її багатьма при­ладами, необхідними для місцевих умов. Фактично це була перша в Росії слідча валіза, яку почали використовувати під час огляду міс­ця події для виявлення слідів, речових доказів тощо. Як перекона­ний прихильник нового методу ідентифікації Г. Рудий організував при розшукній поліції дактилоскопічний відділ, який почав діяти з 1 січня 1904 р. Крім того, він розробив проект організації дакти­лоскопічних бюро в поліції Російської імперії, який подав керівниц­тву 13 жовтня 1903 р. Цей документ складався з чотирьох розділів: антропометрична система; новий дактилоскопічний метод; органі­зація дактилоскопічних бюро; розшуки злочинців за дактилоскопі­чними відбитками. Варто зазначити також ще один пріоритет Київської розшукної поліції — криміналістичну одорологію. Донедавна в літературі за­значалося, що в Росії собаки-шукачі вперше з'явилися на поліцей­ській службі в 1906 р. Початок цьому було покладено у прибалтій­ських губерніях, а перший розплідник поліцейських собак відкрився в Петербурзі в 1907 р. Проте історію російського й українського службового собаків­ництва треба вести з Києва, коли ще у грудні 1904 р. київська поліція закупила в м. Швелмі (Німеччина) чотирьох собак-шукачів породи вівчарки. До Німеччини було відряджено дресирувальника розшук­ного відділення, який, пройшовши місячні курси, одержав атестат про успішне вивчення ним "...способу дресирування і виховання со­бак". Наприкінці 1904 р. одна із собак була залучена до розшуку зло­чинців по "гарячих слідах". На початку 1905 р. при київській міській поліції було створено розплідник службових собак-шукачів. Процедура кримінальної реєстрації була надто складною. Тільки в основній реєстраційній картці значилося 120 пунктів, які необхідно було заповнити. Тому департамент поліції, здійснюючи в 1913 р. ре­форму у сфері кримінального розшуку, спростив кримінальну реєст­рацію. Класифікацію злочинців за словесним портретом замінили реєстрацією за дактилоскопією, а антропометрію залишили тільки для впізнання рецидивістів, зареєстрованих у розшукних відділеннях до 1908 р. Увесь реєстраційний матеріал, який містився в розшукних від­діленнях і центральному бюро (понад 200 тис. фотокарток), до 1 січ­ня 1915 р. було перереєстровано за новою спеціально розробленою таблицею видів злочинності. Згідно з цією таблицею злочинці розпо­ділялися на категорії: 1 — "гастролери"; 2 — кишенькові злодії; 3 — злодійки-проститутки; 4 — прості злодії; 5 — злодії по передпокоях; 6 — злодії по горищах; 7 — злодії по крамницях; 8 — злодії зі зломом квартир і крамниць; 9 — злодії із застосуванням обдурення; 10 — злодії-слуги; 11 — злодії залізничні; 12 — злодії велосипедні; 13 — кублоутримувачі злодіїв; 14 — покупці краденого; 15 — конокради; 16 — шахраї та аферисти; 17 — грабіжники й розбійники; 18 — фаль­шивомонетники; 19 — підпалювачі; 20 — убивці; 21 — шулери-кар-тярі; 22 — хулігани й "коти"; 23 — бродяги; 24 — глухонімі; 25 — вислано-каторжні; 26 — співучасники злочинів; 27 — баришники те­атральні; 28 — хіпезники — обкрадачі чоловіків, яких проститутки приводили на квартири; 29 — підкидачі — особи, які обкрадали приїжджих провінціалів, підкидаючи їм на вулиці гаманця з грішми чи золоті обручки; 30 — пушкарі. На жаль, під час громадянської війни більшість реєстраційних матеріалів розшукних відділень було знищено. Там, де вони зберег­лися, співробітники карного розшуку успішно використовували їх у перші роки радянської влади для ідентифікації злочинців-професіо-налів.
» Поиск
» Статистика

18.205.176.100

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Карта

free counters
» Форма входа
Copyright MyCorp © 2019Конструктор сайтов - uCoz