onli-films.at.ua
Среда, 21.08.2019, 15:17
» Меню сайта
» Правознавство
1.ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

2.НОТАРІАТ В УКРАЇНІ

3.КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

4.КРИМІНАЛІСТИКА

5.ИСТОРИЯ ПОЛИТИЧЕСКИХ И ПРАВОВЫХ УЧЕНИЙ

6."МАЛА" СУДОВА РЕФОРМА В УКРАЇНІ

7.ОБЩАЯ И КРИМИНАЛЬНАЯ СЕКСОЛОГИЯ

8.ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ

9.АНГЛІЙСЬКА МОВА ДЛЯ ЮРИСТІВ ENGLISH FOR LAW STUDENTS

10.СЛОВНИЧОК ЮРИДИЧНИХ ТЕРМІНІВ

11.КРИМІНОЛОГІЯ

12.ЖИТЛОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ

13.СУДОВА РЕФОРМА В УКРАЇНІ: СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ

14.ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

15.ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ

16.МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО

17.ЗАКОН УКРАЇНИ Про місцеве самоврядування в Україні

18.ТРУДОВІ СПОРИ

 КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА І ПОПЕРЕДЖЕННЯ РЕЦИДИВНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ 

1.  Кримінологічна характеристика рецидивної злочинності й злочинця-рецидивіста.
2.  Причини й умови рецидивної злочинності.
3.  Профілактика рецидивної злочинності.    

15.1. Кримінологічна характеристика рецидивної злочинності й злочинця-рецидивіста
Слово "рецидив" походить від латинського recidivus — по­вернення, повторення явища після того, як воно нібито зникло. Кримінальний кодекс України визначає рецидив злочинів як вчинення нового умисного злочину особою, яка має суди­мість за умисний злочин (ст. 34). У ньому зазначається також, що рецидив злочинів враховується при кваліфікації злочинів і призначенні покарання, при вирішенні питання про можли­вість звільнення від кримінальної відповідальності й покаран­ня у передбачених законом випадках (ст. 35). Саме окреслені в наведеному визначенні особи визнаються рецидивістами, а сукупність вчинених ними злочинів — реци­дивною злочинністю. Ці особи і вчинені ними злочини становлять предмет дослі­дження у кримінології рецидивної злочинності. Цей вид зло­чинності пов'язаний із вчиненням особою одного й більше умисних злочинів у разі наявності судимості за хоча б один умисний злочин (так званий легальний рецидив (від лат. lex — закон), тобто оцінюваний на основі визначення у кримінально­му законі). Отже, ідеться про такі категорії осіб, що були засуджені за вчинення будь-якого умисного злочину до будь-якого виду і розміру покарання і які знову вчинили будь-який умисний зло­чин: ще до початку відбування покарання; під час відбування покарання; після відбування покарання, але до погашення чи зняття судимості. Зрозуміло, рецидивіст небезпечніший, ніж первісний зло­чинець, бо вчинивши після засудження за умисний злочин но­вий умисний злочин, він тим самим довів, що покарання і здійснювані щодо нього виховні заходи не дали позитивних ре­зультатів; вибудовується певна лінія його поведінки, що має антисоціальний характер при збільшенні небезпеки для сус­пільства. Разом з тим проблема рецидиву загалом і боротьби з ним ширша, ніж проблема рецидиву легального. Для кримінології в інтересах профілактики злочинів становлять інтерес дослі­дження осіб, які вчинили повторні злочини до того, як були притягнуті до кримінальної відповідальності й засуджені. Із вчиненням нових повторних злочинів підвищується сус­пільна небезпека таких осіб. Окремі з них стають професійни­ми злочинцями, жодного разу не піддаючись покаранню: на­приклад, окремі кишенькові злодії. До речі, це враховує й кримінальне право, визначаючи під­вищене покарання незалежно від наявності попередньої суди­мості (наприклад, повторне вбивство — п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України, повторне зґвалтування — ч. 2 ст. 152 КК України). Таку повторність без наявності судимості в теорії називають фактичним рецидивом. Як бачимо, іноді фактичний рецидив має також криміналь­но-правове значення. Ось чому у кримінальній статистичній звітності (картка форми № 2 на особу, яка вчинила злочин) мі­стяться пункти, що передбачають облік осіб, які є як легаль­ними, так і фактичними рецидивістами. Заслуговують на увагу і такі випадки фактичного рецидиву, коли особа вчиняє новий злочин після звільнення її від кри­мінальної відповідальності за попередній злочин на підставі ст. 45-49 КК України. За межі легального рецидиву виходять також випадки вчи­нення нового злочину особою, у якої попередню судимість зня­то або погашено. Розглянемо окремо кримінологічну проблему легального ре­цидиву, бо тільки він має таку важливу особливість, що особа, яка була судима за попередній умисний злочин, умисно вчиняє новий злочин, що знаменує недосягнення відносно неї мети по­карання. І саме така рецидивна злочинність становить особли­во підвищену суспільну небезпеку. Отже, проблема рецидивної злочинності багатопланова, тоб­то має кримінально-правовий, кримінально-процесуальний, кримінологічний і кримінально-виконавчий аспекти. Рецидив­на злочинність, як і злочинність взагалі, є загальносоціальною проблемою суспільства. У кримінологічній теорії і практиці розрізняють рецидиви загальний (вчинення різнорідних злочинів: вбивство і крадіж­ка, зґвалтування і хуліганство), спеціальний (вчинення тотож­них або однорідних злочинів: крадіжка і крадіжка, грабіж і вимагання), однократний (повторна судимість) і багатократний (три і більше судимостей). Дуже важливим є поняття пенітенціарного рецидиву (від лат. роеиИеиНатіиз — спокутливий, виправний), тобто вчинен­ня нового умисного злочину після або під час відбування пока­рання у вигляді обмеження чи позбавлення волі за попередній умисний злочин. Саме ця категорія рецидивістів, як правило, найнебезпечніша. Сукупність рецидивних злочинів (легальний рецидив), що вчинені в державі (або в окремому регіоні) у певний період часу, створює рецидивну злочинність як складову злочинності взагалі, а тому може виражатись у найважливіших показни­ках: рівні, структурі, динаміці. Рівень рецидивної злочинності — це сукупна кількість ре­цидивних злочинів і рецидивістів, які їх вчинили, за певний період часу в конкретному регіоні або у країні загалом. Коефіцієнти рецидивної злочинності вимірюються як спів­відношення: кількості рецидивних злочинців до чисельності населення; кількості випадків рецидивної злочинності до зло­чинності взагалі; кількості рецидивістів серед виявлених зло­чинців взагалі; кількості рецидивістів серед злочинців окремих категорій. У структурі рецидивної злочинності розрізняють такі показ­ники:
•      за кількістю попередніх судимостей;  
•      за кваліфікацією раніше вчинених злочинів (найчасті­ше крадіжки, шахрайства, грабежі, розбійні напади, хуліганство — дві третини випадків рецидивної злочин­ності взагалі);
•      за характером і розміром раніше відбутого покарання;  
•      за співвідношенням випадків одиничної і групової зло­чинності;
•      за інтенсивністю рецидиву (новий злочин під час відбу­вання покарання, у перший рік після відбування покаран­ня, у другий, третій тощо). Динаміка рецидивної злочинності (тобто її зміна за певні періоди) загалом збігається із загальною динамікою злочиннос­ті. Вона залежить від соціальних та правових чинників і тісно пов'язана з динамікою первинної судимості. На динаміку реци­дивної злочинності істотно впливають амністії, зміни у кримі­нальному законодавстві (як у Загальній, так і в Особливій час­тині), діяльність правоохоронних органів та інші чинники. За статистикою серед осіб, що притягуються до криміналь­ної відповідальності, таких, які раніше вчинили злочин, за останні роки налічується 15-16 %. Серед звільнених з установ по виконанню покарань протя­гом року після звільнення вчиняють злочин 8-9 %, серед умов­но засуджених (нині — звільнених від відбування покарання з випробуванням) протягом іспитового строку вчиняють злочин 6-7 %. Розглянемо особливості особи рецидивіста. У соціальній і психологічній структурі особи рецидивіста відбуваються суттє­ві негативні зміни, зумовлені тим, що в основу його ціннісних позицій і пріоритетів покладено антисоціальну поведінку, що в багатьох випадках діаметрально протилежна поглядам законо­слухняних громадян. До основних особливостей характеристики особи рецидивіс­та належать такі: •      становлення на злочинний шлях у неповнолітньому віці;
•      низький навіть порівняно з первинним злочинцем освіт­ній рівень;
•      схильність до бродяжництва, що поєднується із злочин­ним гастролюванням;  
•      втрата сімейно-родинних зв'язків і контактів з незлочин-ним середовищем і навпаки, інтенсивний контакт із зло­чинним середовищем;
•      втрата стійких позитивних життєвих орієнтирів і ціннос­тей, небажання займатися соціально корисною діяльніс­тю, прагнення до аморальних миттєвих насолод (пияцтво, наркотики, проститутки, гра на гроші тощо);  
•      відвертий цинізм, відкидання загальнолюдських ціннос­тей, прагнення додержуватись вимог злочинної субкуль-тури (жаргон, татуювання, злочинна антимораль на основі агресивності, жорстокості, демонстративної психопатич­ної поведінки). Саме такими є найважливіші морально-психологічні особли­вості більшості рецидивістів в інтелектуальній, світоглядній і емоційно-вольовій сферах. При цьому стійкість зазначених чин­ників посилюється зі збільшенням кількості судимостей. У кримінологічній літературі зустрічається така соціально-психологічна класифікація рецидивістів (що не базується на правових нормах, про які вже йшлося) на типи:
•      антисоціальний — найнебезпечніший — свідомо проти­ставляє себе суспільству, абсолютизує злочинну "мораль";  
•      асоціальний — відсутня активна установка на протистав­лення себе суспільству, характерні соціальна деградація, втрата соціально корисних зв'язків, що штовхає на нові злочини;
•      ситуативний — значну роль у поведінці відіграє конкрет­на життєва ситуація, антисоціальна установка не така ак­тивна, частіше це особи зі слабкими вольовими якостями, що не вміють керувати собою в конкретних умовах. Тенденціями рецидивної злочинності є такі:  
•      сталі показники рецидивної злочинності, що не мають тенденції до зниження;
•      збільшення кількості злочинів "на рахунку" середньоста-тистичного рецидивіста (подовження тривалості злочин­ної діяльності рецидивіста);  
•      "омолодження" рецидивної злочинності;
•      збільшення кількості професійних злочинців серед реци­дивістів;  
•      підвищення рівня психопатизації і ступеня соціальної деградації особи рецидивістів (систематично вживають ал­коголь і наркотики майже 80 % рецидивістів).  
15.2. Причини й умови рецидивної злочинності
Причини й умови рецидивної злочинності складаються з трьох груп чинників:  
•      чинники, що зумовлюють вчинення особою першого зло­чину, який призвів до засудження;
•      чинники, що зумовлюють подальшу криміналізацію особи у процесі розкриття, розслідування злочину і відбування особою покарання;  
•      чинники, що негативно впливають на особу після відбу­вання покарання, у постпенітенціарний період. Першу групу чинників було розглянуто в Загальній частині (де йшлося про причини й умови конкретного злочинного діян­ня) і конкретизовано при вивченні окремих тем Особливої час­тини. Коротко охарактеризуємо основні чинники другої групи.
1. Неповне розкриття злочинів не забезпечує невідворотнос­ті покарання. В Україні загалом частка розкриття карним роз­шуком зареєстрованих злочинів збільшилась з 50 % у 1992 р. до 76,9 % у 2001 р., що перевищує ці самі показники в Росії, Англії, Німеччині й багатьох інших країнах. Проте більшість нерозкритих злочинів є тяжкими. Крім того, як відомо, біль­шість злочинів, за окремими видами — абсолютна більшість (кишенькові й пляжні крадіжки, крадіжки в дачному секторі, на підприємствах, транспорті, в аграрному секторі тощо) з різ­них причин не реєструється і становить масив латентної зло­чинності. Це саме, хоча меншою мірою стосується також шах-райств, вимагань, грабежів, розбоїв, хуліганства, зґвалтувань. Що ж до злочинів проти власності, економічних, службо­вих, таких як розтрати, привласнення державних, комуналь­них, приватних матеріальних цінностей, ухиляння від сплати податків, одержання хабара, то й для них характерна висока латентність. До причин неповного розкриття злочинів належать недостат­ня кваліфікація частини кадрів правоохоронних органів, відсут­ність достатніх матеріальних стимулів для роботи, слабка тех­нічна забезпеченість. З огляду на викладене зумовлюється достатньо високий сту­пінь безкарності, що "п'янить голову" особам, які роздумують про становлення на шлях вчинення злочинів, підштовхує до нових, тяжчих злочинів тих, хто раніше вже їх вчинив і був засу­джений. Адже, як зазначав ще в XVIII ст. видатний італійський гуманіст Ч. Беккаріа, неминучість покарання значно важливіша за його суворість.  
2.   Рецидивній злочинності сприяють непоодинокі випадки волокити у процесі досудового розслідування і судового розгля- ду кримінальних справ, що зумовлюється перевантаженістю правоохоронної й судової системи, недостатнім штатом праців- ників, не завжди високим рівнем їх професійної підготовки. Негативно позначаються на боротьбі зі злочинністю випадки необгрунтованої відмови у видачі санкції на арешт у процесі досудового розслідування, надто м'яких вироків до небезпеч­них злочинців. Очевидно, не можна сприймати лібералізацію і демократи­зацію суспільного життя як підставу для відмови від рішучої боротьби зі злочинністю. 3.   Суттєві об'єктивні чинники зумовлюють подальшу кримі- налізацію частини осіб, які відбувають покарання в місцях по- збавлення волі. Позбавлення волі як вид покарання з самого початку несе в собі подвійність. З одного боку, обійтися без нього не можна. Своєю наявністю він повинен залякувати потенційних злочин­ців, бути чинником кари за вчинене, коли особа зазнає серйоз­них обмежень. Цей вид покарання повинен захищати суспільст­во від можливості вчинення нових злочинів найнебезпечнішими злочинцями. Вважається також, що місце позбавлення волі — це плацдарм, на якому можливий процес виправлення засудже­ного. З іншого боку, очевидні й негативні моменти у застосуванні покарання у виді позбавлення волі. Місце відбування покаран­ня стає своєрідним "університетом" для тих, хто там перебуває. Частина засуджених остаточно підпадає під вплив злочинного світу, кримінальної субкультури, засвоює "тонкощі" злочинної діяльності, злочинну психологію, її зовнішні прояви, перей­мається духом несприйняття вимог суспільства і норм моралі, встановлює злочинні зв'язки для подальшої злочинної діяльно­сті на волі, тобто "знаходить себе" на злочинному терені. Якщо до цього додати, що під час відбування покарання, особливо тривалого, у засудженого обриваються соціально корисні зв'яз­ки, які в нього були до засудження (розпад сім'ї, втрата ква­ліфікації), втрачаються навички життя на волі, що ускладнює або взагалі унеможливлює ресоціалізацію, то буде очевидною суперечливість позбавлення волі як кримінального покарання. Зауважимо, що бракує коштів для оновлення матеріаль­ної бази пенітенціарної системи. Переважна кількість слідчих ізоляторів (СІЗО) побудована півтора-два століття тому і мо­дернізувати їх практично неможливо. Слідчі ізолятори пере­вантажені, як і частина місць позбавлення волі. Зазначимо також, що в місцях позбавлення волі не виста­чає фронту робіт для засуджених, що не дає змоги достатньою мі­рою фінансувати їх діяльність, блокує можливість заробітку засу­джених. Крім того, вимушена бездіяльність значної частини засуджених не сприяє позитивній ситуації в місцях позбав­лення волі, ускладнює виховну роботу із засудженими (адже праця є одним з основних чинників виправно-виховного про­цесу). Ураховуючи, що це питання має загальнодержавне значен­ня і зусиллями тільки кримінально-виконавчої системи його не вирішити, Кабінет Міністрів України ухвалив постанову "Про невідкладні заходи щодо залучення до праці осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі" № 1454-96. Згідно з цією постановою передбачається щорічно включати до державного замовлення обсяги поставок продукції для дер­жавних потреб, яку вироблятимуть підприємства криміналь­но-виконавчої системи. При цьому їм надається пріоритет­ність в отриманні замовлень, але за умови, що їх продукція відповідатиме якісним і ціновим показникам порівняно з ана­логічними виробами інших підприємств. Щодо третьої групи негативних чинників у постпенітенціар-ний період слід зазначити таке:
•      втрата соціальних зв'язків особами, що відбули покаран­ня (розпад сім'ї, що часто спричинюється до втрати жит­ла, відвернення чесних людей з колишнього оточення); засуджених кидають не тільки другий з подружжя (чоло­віки вдвічі частіше), а й батьки та дорослі діти;  
•      великі труднощі з працевлаштуванням, особливо через загострення проблеми безробіття;
•      практичне зникнення системи громадського контролю за раніше судимими;
•      в умовах низького життєвого рівня частини населення чес­на робота на виробництві за малого і непостійного заробіт­ку дедалі менше приваблює колишнього засудженого;  
•      злочинний досвід і кримінальні зв'язки колишнього засу­дженого знаходять попит у злочинному середовищі, до якого він тягнеться, опинившись у психологічному ва­куумі. Тільки там він здебільшого може знайти співчуття і підтримку, хоча розуміє, що за це потрібно сплатити ви­соку ціну. Іноді людину примушують до зв'язків із зло­чинним світом через залякування розправою, вимогу роз­рахуватися за реальні й уявні борги тощо;
•      на шлях вчинення нових корисливих злочинів засудже­ного штовхають набутий раніше, у тому числі в місцях позбавлення волі, потяг до алкоголю, наркотиків, азарт­них ігор, бажання "надолужити" втрачені в неволі роки.  
15.3. Профілактика рецидивної злочинності
Профілактика рецидивної злочинності, як і злочинності вза­галі, є загальносуспільною справою. Комплексна програма профілактики злочинності на 2001­2005 роки передбачає, як і попередня, спеціальні заходи про­тидії рецидивній злочинності. Міністерство праці, МВС України, місцеві державні адмініст­рації покликані вживати заходів щодо працевлаштування осіб, звільнених з місць позбавлення волі, сприяти їх адаптації і роз­в'язанню соціально-побутових проблем, а також розробити і забезпечити реалізацію механізму взаємодії органів і установ виконання покарань разом з територіальними органами внут­рішніх справ, місцевими органами виконавчої влади з питань побутового влаштування осіб, звільнених з місць позбавлення волі. Згідно з вимогами законодавства робота із засудженими до обмеження або позбавлення волі на певний строк, які відбу­вають покарання в установах кримінально-виконавчої системи, спрямована на їх виправлення і запобігання вчиненню ними нових злочинів. Основними засобами виправлення засуджених є режим від­бування покарання, суспільно корисна праця, виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання. Ці засоби за­стосовують з урахуванням характеру і ступеня суспільної не­безпечності вчиненого злочину, особи засудженого, а також його поведінки й ставлення до праці. Попри всі об'єктивні утруднення завдяки зусиллям праців­ників кримінально-виконавчої системи, які використовують арсенал засобів, що знаходяться у їх розпорядженні, більшість засуджених виправляються і свідомо відмовляються від по­дальшої злочинної діяльності. Але це тільки перший етап профілактики рецидивної зло­чинності. Правоохоронні органи, насамперед внутрішніх справ постій­но виявляють причини й умови вчинення рецидивних злочи­нів, розроблюють і здійснюють заходи щодо їх профілактики, а також плани з профілактики рецидивної злочинності, у тому числі міжвідомчі (разом з прокуратурою, СБУ). Розробці планів передує аналітична робота, пов'язана з ви­вченням ситуації в певному регіоні. З цією метою узагаль­нюють і оброблюють весь обсяг інформації щодо рецидивістів, які перебувають на території, і їх злочинної поведінки, що над­ходить з оперативних джерел, заяв громадян, матеріалів кри­мінальних справ, публікацій засобів масової інформації тощо. У процесі аналізу встановлюють показники динаміки реци­дивної злочинності, її структуру, географію, вивчають особи рецидивістів за групами: ті, хто відбуває покарання в місцях обмеження і позбавлення волі, засуджені без позбавлення волі та ін. Щодо окремих осіб, які вчинили злочин, профілактика ре­цидиву починається з первинних слідчих дій у справі. Реальний виховний, витверезуючий ефект мають швидке і повне розкриття злочину, ретельне вивчення особи у процесі слідства, правильний і обгрунтований вибір відповідного запо­біжного заходу, призначення справедливого покарання (його відбування), з урахуванням вимог диференціації та індивідуа­лізації, суворе дотримання режиму в місцях обмеження і позба­влення волі, активний виховно-педагогічний вплив, заохочення до щонайменших позитивних проявів у поведінці засудженого, водночас рішуча боротьба зі злочинними проявами в місцях об­меження і позбавлення волі, подання допомоги в зав'язуванні соціально корисних зв'язків, працевлаштування і побутове влаштування на волі тощо. Саме з огляду на перелічене забезпечуються ефективна ре-соціалізація особи, рішуча її відмова від вчинення нових зло­чинів. Починаючи з 1997 р. в Україні обов'язковим є проходження в місцях позбавлення волі курсів з підготовки до звільнення. За сім-вісім місяців до звільнення із засуджених форму­ються групи слухачів чисельністю щонайбільше 30 осіб, що залежить від кількості тих, кого звільняють з установи. Від­повідальним за проведення занять є заступник начальника з організації соціально-психологічної роботи установи, що ви­конує покарання. Проводяться заняття за спеціально розроб­леною відділом соціально-психологічної роботи програмою, де містяться питання реального життя на волі: правове забезпе­чення, медичне обслуговування, правила поведінки у транс­порті, реєстрації у службі зайнятості, перебування під адміні­стративним наглядом та ін. Відомчими нормативними актами передбачається тісний контакт між установами, що виконують покарання, у виді об­меження й позбавлення волі й місцевими органами внутріш­ніх справ. Адміністрація установ, що виконують покарання повинна своєчасно інформувати органи внутрішніх справ і центри зайнятості населення про прибуття на територію об­слуговування для постійного проживання осіб, що відбули по­карання. Після прибуття зі звільненим проводиться бесіда, під час якої виявляються його наміри і можливості працевла­штування. Для працевлаштування цієї категорії осіб у центрах зайнятості створюється спеціальний резерв. Поведінку звільне­них контролює дільничний інспектор міліції. Частина звільнених прибуває не в зазначену при звільненні місцевість, не звертається по допомогу. Працівники міліції по­винні виявляти таких осіб, подавати їм допомогу у праце­влаштуванні й здійснювати необхідний контроль. Дійовою фо­рмою контролю, який може бути встановлений за особою, звільненою з місць позбавлення волі, є адміністративний на­гляд згідно із Законом України "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі" (далі Зако­ну) від 1 грудня 1994 р. Адміністративний нагляд — це система тимчасових приму­сових профілактичних заходів спостереження і контролю за поведінкою окремих осіб, звільнених з місць позбавлення волі, що здійснюються органами внутрішніх справ. Такий нагляд встановлюється з метою запобігання вчиненню злочинів окре­мими особами, звільненими з місць позбавлення волі, і здійс­нення виховного впливу на них. Адміністративний нагляд встановлюється судами за особами, від яких є обгрунтовані підстави очікувати вчинення нового злочину (ст. 3 Закону). Згідно з постановою судді особа, за якою встановлено адміністративний нагляд, має додержува­тись певних правил поведінки, до неї можуть застосовуватись передбачені законом обмеження (ст. 9, 10 Закону). Порушен­ня цих правил тягне за собою адміністративну відповідаль­ність (ст. 187 КАП України), а самовільне залишення особою місця проживання з метою ухилення від адміністративного нагляду, а також неприбуття без поважних причин у визна­чений строк до вибраного місця проживання особи, щодо якої встановлено адміністративний нагляд після звільнення з місць позбавлення волі,  — кримінальну відповідальність (ст. 395 КК України). Адміністративний нагляд встановлюється терміном від одно­го до двох років, може бути подовжений кожного разу ще на шість місяців, але не більше терміну упродовж якого особа вва­жається судимою (ст. 6 КК України). Важливим є введення у структуру міських, обласних уп­равлінь внутрішніх справ центрів соціальної адаптації раніше засуджених осіб, які надають первісний притулок особам, які після засудження втратили соціально корисні зв'язки. Співро­бітники цих центрів сприяють відновленню втрачених зв'яз­ків, допомагають відновити документи, прописують, розселя­ють у гуртожитках, влаштовують на роботу, допомагають матеріально і продуктами харчування, що надходять від орга­нізацій і підприємств міста. Вагому допомогу особам, які звільняються з місць обмеження і позбавлення волі, подає також громадський Державний благо­дійний фонд соціальної реабілітації при Міністерстві внутрішніх справ України: від разової фінансової до організації оформлен­ня приватизаційних та інших документів. Контроль за засудженими не до позбавлення волі (громад­ські, виправні роботи, звільнення від відбування покарання з випробуванням тощо) здійснюють органи кримінально-вико­навчої системи за місцем проживання засуджених. Вони діють у тісному контакті з дільничними інспекторами та іншими представниками міліції, здійснюють контроль за виконанням обмежень, які передбачені у вироку суду, організовують вико­нання покарання, виконують індивідуально-профілактичну роботу із засудженими, у необхідних випадках збирають і на­правляють до суду матеріали для зміни виду призначеного по­карання. Отже, правоохоронні органи виконують дуже важливі функ­ції у боротьбі за зниження рівня рецидивної злочинності, про­те без відповідної допомоги інших установ держави вирішити цю проблему не в змозі. Необхідно прийняти спеціальний за­кон про соціальну реабілітацію осіб, що відбули покарання, який би зобов'язав широке коло суб'єктів профілактики взяти в цьому безпосередню участь.  

Контрольні питання

1.  Поняття легального рецидиву.
2.  Види і ознаки рецидивної злочинності.
3.  Особливості особи рецидивіста.  
4.  Тенденції рецидивної злочинності.
5.  Чинники, що зумовлюють подальшу криміналізацію особи у процесі розкриття, розслідування злочину і відбування осо­бою покарання.
6.  Чинники, що негативно впливають на особу після відбу­вання нею покарання.  
7.  Взаємодія правоохоронних органів у попередженні рецидив­ної злочинності.
8.  Адміністративний нагляд як чинник попередження реци­дивної злочинності.  
9.  Загальносоціальні чинники попередження рецидивної зло­чинності.

» Поиск
» Статистика

18.206.15.215

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Карта

free counters
» Форма входа
Copyright MyCorp © 2019Конструктор сайтов - uCoz