onli-films.at.ua
Среда, 21.08.2019, 15:14
» Меню сайта
» Правознавство
1.ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

2.НОТАРІАТ В УКРАЇНІ

3.КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

4.КРИМІНАЛІСТИКА

5.ИСТОРИЯ ПОЛИТИЧЕСКИХ И ПРАВОВЫХ УЧЕНИЙ

6."МАЛА" СУДОВА РЕФОРМА В УКРАЇНІ

7.ОБЩАЯ И КРИМИНАЛЬНАЯ СЕКСОЛОГИЯ

8.ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ

9.АНГЛІЙСЬКА МОВА ДЛЯ ЮРИСТІВ ENGLISH FOR LAW STUDENTS

10.СЛОВНИЧОК ЮРИДИЧНИХ ТЕРМІНІВ

11.КРИМІНОЛОГІЯ

12.ЖИТЛОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ

13.СУДОВА РЕФОРМА В УКРАЇНІ: СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ

14.ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

15.ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ

16.МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО

17.ЗАКОН УКРАЇНИ Про місцеве самоврядування в Україні

18.ТРУДОВІ СПОРИ

 ОСОБА ЗЛОЧИНЦЯ

1.   Поняття особи злочинця.
2.   Соціальне і біологічне в особі злочинця.
3.   Типологія особи злочинця.
4.   Практичне значення кримінологічного аналізу особи злочинця.  

7.1. Поняття особи злочинця
Особу злочинця можна розглядати лише як суб'єкта злочи­ну, тобто людину, яка вже вчинила злочин. До вчинення зло­чину певні властивості особи можна тільки характеризувати як криміногенні, але поки злочин не вчинено, особи злочинця від­повідно ще не існує. Не можна ототожнювати поняття "особа злочинця" і "злочинна особа", бо перше не існує поза вчинено­го злочину і властивостей суб'єкта злочину. Розкрити поняття "особа злочинця" неможливо без тлума­чення і засвоєння поняття "особа". Особа злочинця є складним поняттям, що утворюється поєднанням загальносоціологічного поняття "особа" і юридичного "злочинець". Вчинення злочину характеризує певну особу як антисуспільну, але не розкриває при цьому її повного змісту. Розв'язання проблеми про сутність і поняття особи злочинця потребує вирішення питань, які ло­гічно взаємопов'язані: що таке особа злочинця; чи існує вона взагалі; які її ознаки; роль у вчиненні злочину; як можна впли­нути на неї, щоб запобігти злочину. Кримінологічне вчення про особу злочинця виходить з основних положень матеріалістичної філософської концепції людини. Особа як цілісне утворення становить соціальну якість людини, яка не дається від народження, а формується у процесі діяльності й завжди пов'язана із суспільством, тобто є продуктом соціалізації людини. Разом з тим людина є продук­том подвійної детермінації, бо її природа біологічна. Отже, природа і сутність особи не тотожні поняття. Детальніше пи­тання про співвідношення у людині соціального й біологічного розглянемо далі. Людині як суспільній істоті властиві свідомість і самосві­домість. Для того щоб бути особою, людина повинна усвідом­лювати не тільки навколишню дійсність, а й себе у відносинах з цією дійсністю. Але висновок, що особа неможлива без свідо­мості, не можна ототожнювати з висновком, що свідомість до­рівнює особі, оскільки діє не свідомість, а особа, яка регулює власну діяльність за допомогою свідомості. З цього логічно ви­пливає, що свідомість є внутрішньою (інтраіндивідуальною) сутністю людини. Інший бік сутності особи — зовнішня (інтеріндивідуальна) сутність — пов'язаний із соціальною діяльністю людини. За­галом людина як особа характеризується здебільшого як дію­чий суб'єкт, тобто такий, що живе в суспільстві і взаємодіє з іншими людьми, створює умови для свого існування і сам себе. Таким чином, проаналізувавши питання про сутність особи, доходимо висновку, що вона має два основних аспекти: інтер-індивідуальний, що виявляється в соціальній діяльності лю­дини, і інтраіндивідуальний, що виражає внутрішній світ осо­би і виявляється в її соціальній спрямованості. З огляду на викладене особу людини можна визначити як систему соціально-психологічних властивостей і якостей, в яких відображені зв'язки та взаємодія людини із соціальним середовищем через практичну діяльність. Як і будь-яка система, особа має структурну будову, що складається з окремих елементів і називається структурою особи. Вчені-кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії й деякі інші дотримуються думки, що структура особи має такі елементи:
•      соціальний статус, тобто сукупність ознак, що визнача­ють місце людини в системі суспільних відносин (стать, сімейний стан, рівень освіти, належність до певної соці­альної групи та ін.);
•      соціальні функції, які виражаються через показники реаль­них проявів особи в основних сферах діяльності (профе­сійно-трудовій, соціально-культурологічній, соціально-по­бутовій);
• морально-психологічні установки, що відбивають став­лення людини до її проявів в основних видах діяльності (ставлення до загальногромадських обов'язків, державних органів, правопорядку, праці, культурних та інших цін­ностей). Перші два елементи (соціальний статус і соціальні функції) характеризують зовнішній (інтеріндивідуальний) рівень особи, а третій становить сукупність елементів її соціальної спрямо­ваності, які визначають ставлення людини до основних видів її соціальної діяльності. Кримінологічний аналіз особи злочинця ґрунтується на цих основних положеннях з урахуванням певних особливостей. На­самперед відмінність особи злочинця від особи незлочинця полягає власне у факті вчинення злочину. Злочин як специ­фічний різновид діяльності людини дає підстави для міркуван­ня, які саме особистісні якості людини виявляються в ньому. Ці відмінності можна зафіксувати в особі злочинця на зовніш­ньому та внутрішньому рівнях. На внутрішньому рівні відмін­ністю є негативна (антисуспільна) соціальна спрямованість, а на зовнішньому — специфічний вид діяльності — злочинна діяльність. Отже, основна відмітна риса особи злочинця поля­гає в її негативній соціальній спрямованості, носіями якої є властивості особи, що називаються суспільною небезпечністю особи злочинця. З огляду на викладене пропонуємо таке визначення особи злочинця: це сукупність соціально-психологічних властивос­тей особи, що за певних ситуативних обставин (або поза ни­ми) призводять до вчинення злочину. Але в реальному житті люди з такими властивостями не зав­жди вчиняють злочини. Вичерпної відповіді на питання чому так відбувається кримінологія не може дати. Більшість кримі­нологів вважають, що в особі злочинця ці властивості наби­рають критичної маси, яка створює нову якість — здатність вчинити злочин. Цю якість названо криміногенністю особи. Подібну до наведеної раніше структури особи злочинця про­понують вчені-кримінологи НАВС України, в якій частково ви­користано структуру особи, яку запропонував К. Платонов [17]:
•      спонукальна сфера особи (потреби, інтереси, мотиви, уста­новки, світогляд, правосвідомість, схильності й звички);  
•      соціальні ролі й соціальні статуси особи;
•      ступінь суспільної небезпечності особи (інтенсивність і тривалість злочинної діяльності);
•      морально-психологічний аспект особи (морально-політичні, світоглядні й моральні риси та властивості: погляди, пере­конання, цілі; психологічні, емоційні, вольові та інтелек­туальні особливості; наявність психічних аномалій);
•      психофізіологічний аспект особи (стать, вік, стан здоров'я, особливості фізичної конституції). Від попередньо розглянутої пропонована структура відрізня­ється виокремленням таких підструктур, як спонукальна сфе­ра, ступінь суспільної небезпечності та психофізіологічний ас­пект особи. Поняття особи злочинця кримінологи НАВС України ви­значають як сукупність соціальних властивостей, ознак, зв'язків і відносин, що характеризують особу, яка порушує кримінальний закон, і в поєднанні з іншими (неособистісни-ми) умовами й обставинами призводять особу до антисус-пільноТ поведінки. Іншої точки зору на вирішення цієї проблеми дотримується А. Зелінський. Найбільш слушною він вважає динамічну функ­ціональну структуру особи, яку запропонував К. Платонов. Ця структура складається з чотирьох підструктур (груп властивос­тей, що різняться зумовленістю соціальних або біологічних фак­торів):
•      соціально зумовлені якості особи (спрямованість, моральні властивості, інтереси, схильності, мотиви, потреби);
•      підструктура підготовленості або досвіду (знання, навич­ки, вміння, звички);
•      особливості окремих психічних процесів (сила й особли­вості здійснення інтелектуальних, вольових та емоційних процесів);  
•      біологічно зумовлені властивості особи (темперамент, ор­ганічні патологічні зміни і властивості, здібності, обда­рованість). Схематично ця структура відображується у вигляді чотирьох рівнів: найвищим є соціально зумовлений рівень спрямованості особи, від якого залежить вибір лінії поведінки, а під ним у за­значеному порядку інші рівні, що зумовлюються соціальними й біологічними факторами. У нормі поведінка особи внут­рішньо регулюється структурою особи загалом — усіма чотир­ма рівнями. Як стверджує А. Зелінський, оскільки не будь-який зло­чин є діяльністю — цілеспрямованою вольовою поведінкою, а види злочинної діяльності різняться мотивацією і способом вчинення, неможливо виокремити таку якість особи, яка бу­ла б притаманна всім правопорушникам поза фактом пору­шення ними закону. Піддаючи критиці поширене в багатьох підручниках визначення "особа злочинця — це особа люди­ни, що вчинила злочин", вчений обґрунтовує свою точку зору тим, що в такому разі наявна логічна помилка (тавтоло­гія): злочинець і є особою, що вчинила злочин. А. Зе-лінський підкреслює також, що твердження "сутністю особи злочинця є її суспільна небезпечність" парадоксальне: до вчинення злочину була наявна суспільна небезпечність осо­би, яка збиралася вчинити злочин, але не було ще особи зло­чинця, а після вчинення злочину є особа злочинця, але вже немає реальної небезпеки. Не всі особи, що порушили закон, суспільно небезпечні. Про особу злочинця, на думку вченого, може йтися тільки стосовно людини, винної у злочинній ді­яльності, тобто такої, що вчинила систему передбачених кримінальним законом умисних цілеспрямованих дій, спря­мованих на реалізацію загального для них мотиву. В інших випадках А. Зелінський пропонує розглядати осіб, що вчини­ли злочини. Вчений визнає умовність такого поділу, але по­яснює його необхідність відсутністю відповідної терміноло­гії, за допомогою якої можна було б відрізнити випадкових злочинців від професійних. Універсальні злочинці, які зав­жди готові до вчинення будь-якого злочину, є винятком, а не правилом. Внаслідок відмінностей між типами злочинної ді­яльності можна розрізняти осіб певних типів залежно від ха­рактеру злочинної діяльності й морально-психологічних особ­ливостей правопорушників. Виходячи з наведених положень А. Зелінський пропонує таке визначення особи злочинця: це сукупність соціально-де­мографічних, психологічних і моральних характеристик, які тією чи іншою мірою типово притаманні людям, що винні у злочинній діяльності певного типу.  
7.2. Соціальне і біологічне в особі злочинця
Питання про співвідношення соціального й біологічного в особі злочинця дискутується протягом усього розвитку науки кримінології. Вирішення цього питання полягає у визначенні, що саме впливає на злочинну поведінку особи — якості, що були набуті особою протягом життя або які вона успадкувала. Це питання для кримінології має принципове значення, оскіль­ки від його вирішення залежать рекомендації щодо обрання шляхів і засобів впливу на злочинність. Якщо виходити з положень вульгарного матеріалізму (все залежить тільки від зовнішнього середовища), то відповідно особа злочинця виникає тільки внаслідок впливу зовнішнього середовища, і подолання злочинності залежить тільки від усу­нення відповідних соціальних факторів. У такому разі немож­ливо обґрунтувати відповідальність і заходи, спрямовані на ко­ригування особистісних характеристик. Аналогічною буде ситуація, якщо виходити з тези про те, що злочинна поведінка зумовлена тільки біологічними факто­рами. У таких випадках особиста відповідальність втрачає будь-який сенс з таких міркувань: якщо генетичні або інші біологічні особливості особи однозначно визначають характер її злочинної поведінки і позбавляють її можливості вибрати інший вид поведінки, таку особу не можна визнати суб'єктом злочину. Виходячи з того, що визначення особи людини як біосоці-альної системи високого рівня складності є загальноприйня­тим, більшість вчених-кримінологів визнають, що особа зло­чинця органічно поєднує соціальне й біологічне, а головне питання дискусії полягає в такому: що є визначальним в осо­бі злочинця — соціальне чи біологічне і як вони співвідно­сяться. Це питання вирішується представниками соціологіч­них і біологічних (біопсихологічних) напрямів у кримінології по-різному. З погляду представників першого напряму суть відмінності злочинної поведінки від правомірної полягає в її спрямованості, цілях і системі мотивів. Злочинцям притаманні потреби, інте­реси, ціннісні орієнтації, погляди зовсім іншого характеру, ніж законослухняних громадян. Вольові фізичні характерис­тики можуть сприяти або перешкоджати вчиненню злочинів, проте за їх допомогою неможливо визначити чому саме вчине­но злочин. Отже, предметом кримінологічного вивчення, що допоможе відповісти на питання про причини злочинної поведінки, по­винна бути така система особистісних характеристик, що зако­номірно виявляються в ній:
•      сфера потреб і мотивації (потреби, інтереси, мотивація);
•      ціннісно-нормативна сфера свідомості особи (погляди, уста­новки, переконання, ціннісні орієнтації, спрямованість особи);  
•      соціальні позиції особи з відповідними соціальними нор­мами;
•      діяльність особи, що має значення в соціальному, мораль­ному та правовому аспектах, її місце і роль у цій діяль­ності. Представники цього напряму не заперечують можливостей впливу на злочинну поведінку психічних аномалій особи. Але на їх думку, власне психічні аномалії здебільшого не успадко­вуються, а набуваються, тобто мають соціально зумовлене по­ходження внаслідок впливу умов у сім'ї, форм виховання, об­становки в колективі тощо. На їхню думку, у боротьбі зі злочинністю осіб, що мають психічні аномалії, необхідно вжи­вати заходів як правового, так і медичного характеру. Розглянемо й іншу точку зору на вирішення цього питання, яку пропонує А. Зелінський. Він вважає, що у кримінології, як і в інших науках про людину, домінує вульгарно-соціологічний підхід до трактування особи. Піддаючи критиці тезу, що самі по собі біологічні властивості особи не можна вважати причи­нами злочинної поведінки, вчений пояснює такий підхід непра­вильною оцінкою соціального й біологічного в особі людини. Соціальне — це ні що інше, як особливо організоване біоло­гічне, а особа людини формується під впливом двох одночасно діючих потоків інформації — соціальної і генетичної. Генетично успадковується темперамент, від якого значною мі­рою залежить характер людини, зокрема така його особливість, як залежність поведінки від зовнішнього впливу. Саме за цією ознакою людей поділяють на екстравертів (велика залежність) та інтровертів (незначна залежність). Успадковує людина й ін­телектуальні та інші здібності, талант, обдарованість. Багато людей народжуються із соматичними та психічними захворю­ваннями, які ускладнюють процес їх соціальної адаптації. Так, за даними судово-психіатричної експертизи, 50-70 % вбивць і осіб, що вчинили насильницькі злочини, є особами із психічними аномаліями, які вчинили злочини в "межових станах". Успад­ковується також фізична організація індивіда, яка має велике, а іноді вирішальне значення для формування особи злочинця. Крім того, життя дає приклади природженої схильності до вчи­нення злочинів — це випадки вчинення злочинів неповнолітні­ми в ранньому віці, коли стверджувати про вплив соціального середовища недоцільно. На підтвердження своєї тези А. Зелінський наводить також приклади підвищеної кримінальної активності серед окремих національних груп (мігрантів з Кавказу, Середньої Азії, циган) на теренах колишнього СРСР, негрів та іммігрантів з країн Ла­тинської Америки (особливо пуерториканців) у СІЛА, що не­можливо пояснити виключно соціальними факторами. Але ця тема залишається практично недослідженою через побоювання звинувачень у расизмі. Твердження, що будь-який злочин є результатом свідомої ан­тисоціальної спрямованості (установок) особи, А. Зелінський так само вважає помилковим. Спрямованість є однією з підструктур особи, яка хоча й визнається основною у процесі внутрішньої регуляції діяльності, проте не є єдиним її регулятором. Вибір певних вчинків здійснюється за участю всіх елементів біосоці-альної системи, якою є особа людини. Зокрема, такий вплив здійснюють як підструктура досвіду, так і підструктура особли­вості здійснення інтелектуальних, вольових та емоційних про­цесів. Підструктура біологічно зумовлених якостей особи — тем­пераменту, здібностей, типу нервової системи, а також патології психіки — бере діяльну участь у процесі саморегуляції, а іноді є визначальною. Окремі види психопатії за певних умов визна­чають протиправну поведінку особи, а патологічні відхилення психіки зумовлюють підвищений ризик насильницьких пося­гань на життя, здоров'я, честь і гідність інших. Отже, маємо два протилежних погляди на співвідношення соціального й біологічного в особі злочинця, а також аргументи на їх підтвердження і спростування протилежних точок зору. З огляду на те що прихильники обох поглядів визнають вплив на злочинну поведінку особи психічних аномалій (відпо­відно з урахуванням специфіки обох поглядів), а також на важ­ливість цього питання потрібно розглянути його детальніше. Інтерес кримінології до психічних аномалій зумовлюється тим, що велика кількість осіб з тих, хто вчиняє злочини, мають такі аномалії. Так, за даними досліджень Ю. Антоняна і С. Бородіна, серед осіб, що вчинили вбивства, хуліганства, зґвалтування, крадіжки, пограбування та інші тяжкі злочини, понад половину мають розлади психіки, які не позбавляють їх осудності. Вивченням злочинної поведінки осіб з психічними аномаліями займається судова патопсихологія. Судова (кримінальна) патопсихологія — це самостійна на­укова дисципліна, що виникла на межі патопсихології, судової психіатрії і кримінології. Предметом судової патопсихології є особливості психології особи і злочинної поведінки осіб з пси­хічними аномаліями у зв'язку з питаннями кримінального й цивільного права, які мають криміногенне значення і передба­чають розробку заходів профілактики такої поведінки. Таким чином, судова патопсихологія вивчає психологічну природу, психологічні закономірності й механізм впливу психічних ано­малій на вчинення кримінально караних діянь. Об'єктом ви­вчення судової патопсихології є психологічні особливості особи і злочинної поведінки осіб з психічними аномаліями [2]. Під психічними аномаліями розуміють такі розлади психіч­ної діяльності особи, які не виключають осудності, але спричи­нюють особистісні зміни, які можуть мати криміногенне зна­чення. Такі аномалії ускладнюють соціальну адаптацію індивіда і зменшують його здатність усвідомлювати власні дії й керувати ними (Ю. Антонян, В. Гульдан). На думку сучасного російського кримінолога Л. Балабанової [2], психічні аномалії спричинюються до виникнення і розвитку таких рис характеру, як подразнювальність, агресивність, жор­стокість і водночас підвищують навіюваність і послабляють контрольні механізми й вольові процеси. Вони перешкоджа­ють нормальній соціалізації особи, засвоєнню нею суспільних цінностей, встановленню нормальних зв'язків і відносин, зава­жають займатися певними видами діяльності або взагалі пра­цювати, внаслідок чого підвищується ймовірність вчинення протиправних дій і ведення антисуспільного образу життя. За певних умов психічні аномалії зменшують опір до впли­ву ситуацій, у тому числі конфліктних; створюють перешкоди щодо розвитку соціально корисних рис особи, особливо щодо її адаптації до зовнішнього середовища; послаблюють механізми внутрішнього контролю; звужують можливості вибору рішень і варіантів поведінки; полегшують реалізацію імпульсивних, випадкових, у тому числі протиправних вчинків. Усе це нега­тивно позначається на розвитку особи і може призвести до зло­чинної поведінки. Вивчення впливу психічних аномалій на злочинну пове­дінку особи має важливе значення для визначення їх місця й ролі серед причинного комплексу явищ, що породжують зло­чинність. На думку вітчизняних кримінологів, кримінологічне дослідження психічних аномалій може бути плідним тільки тоді, коли вони розглядаються у структурі особи, оскільки по­ведінка людини залежить від того, на якому особистісному ґрунті в неї виникають і розвиваються розлади психіки. Злочинні дії осіб з психічними аномаліями більшою мірою, ніж дії здорових людей, зумовлюються ситуаційними фактора­ми. Це пояснюється тим, що розлади психіки людини призво­дять до загострення особистісних рис і водночас звужують адаптаційні можливості особи, а це призводить до збільшення кількості ситуацій, в яких людина з такими розладами може поводитись дезадаптивно. Що більшою мірою ситуація не від­повідає цьому типу особи, то більше вона є нестерпною для су­б'єкта і сильніше він прагне зруйнувати її, навіть через вчинен­ня протиправних діянь. Л. Балабанова [2] наголошує, що при оцінюванні криміно-генності психічної аномалії необхідно пам'ятати, що незалеж­но від її виду й місця у структурі особи осудного індивіда вона не може фатально призводити до вчинення злочину. Щоб ви­знати психічні аномалії причинами злочинів, необхідно до­вести, що їх наявність завжди призводить до злочинної пове­дінки, а відсутність сприяє суспільно корисній поведінці. Криміногенність психічних порушень завжди залежить від осо­бливостей особи, а в кінцевому підсумку — від умов її форму­вання, виховання, зовнішнього впливу протягом усього життя індивіда. Психологічні особливості особи і поведінка злочинців з патологією психіки у кримінологічній літературі ще не виріз­нились в окрему проблему. Це пов'язано з тим, що перед кри­мінологами постає потреба діагностування психічних аномалій при наявності знань про спеціальні психологічні методики. На думку відомих російських кримінологів Ю. Антоняна і С. Бородіна, саме відставання у вивченні психології і психо­патології особи є однією з основних причин недостатньої на­укової розробки проблем індивідуальної профілактики злочи­нів, виправлення і перевиховання злочинців. Питання впливу особи злочинця з психічними аномаліями на вчинення ним протиправних дій глибоко досліджували Ю. Антонян і В. Гульдан. Вони вважають, що психічні анома­лії будь-якої природи не можуть жорстко й однозначно визна­чати злочинну поведінку, яка є результатом взаємодії соціально набутих особистісних якостей і психічних аномалій (за їх наяв­ності) із зовнішніми обставинами.

» Поиск
» Статистика

18.206.15.215

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Карта

free counters
» Форма входа
Copyright MyCorp © 2019Конструктор сайтов - uCoz